Читати книгу - "Зозулята зими"

— То моя рідна тітка, та сама, — ледве видавлює з себе Тетяна. Махаю рукою — все потім, потім…

Тепер Олег та Арсен.

Арсен досі намагається висадити вікно. Олег непритомний на підлозі. Арсен казав, що той пару діб не спав, тож йому невеликої дози брудного повітря вистачило, щоб зімліти. Зриваю з себе респіратор, притуляю до обличчя Олега. Гидкий роздираючий запах починає виїдати очі, викашлювати легені. Стараюся глибоко не вдихати. Олег наче очунює. Розтовкмачую хлопцям, щоб мене зрозуміли, куди всі поділися. Хапаємо з Арсеном Олега попід руки і сунемо до пивниці. Правда, з мене помічниця нікудишня. Бо основне робить Арсен, я просто дрібочу ззаду. Краєм ока бачу, що Марина-Георгіна починає ворушитися. Цю змію ніщо не бере — ні газ, ні бійка. Може, і справді треба було її напоїти Арсеновим молоком, як радив Олег? Перед дерев’яною драбиною вниз Олег вклякає. Зриває з себе респіратор, тицяє його в руки Арсену і ще щось червоне.

— Вдягни. Вернися до неї. Візьми шнурок.

Я нічого не розумію. Але Арсен, схоже, зрозумів усе. Він чіпляє респіратор, рукою показуючи вниз, натякаючи щоб ми спускалися. Олег йде першим, майже силою його туди запихаю. А сама слідкую за Арсеном. Він тримає в руках довгий червоний шнурок. Схожий на той самий, на якому повісилася чи повісили Іренею. Марина намагається стати на ноги, їй це ледве вдається. Арсен за допомогою шнурка закільцьовує Марину. Кавалки нерозбірливих слів долітають до мого вуха. Перстень на його пальці горить лихим вогнем. І я розумію — це закляття. Змія потрапила в пастку.

Арсен біжить в мій бік.

— Це її затримає. Ми встигнемо заховатися. Давай, Русько. Будинок от-от вибухне.

Спускаємося вниз. Там тісно від людей. Ледве всі вмістилися. Закриваємо ляду над головою. Ляда дерев’яна, і стає зрозуміло, що це наче клітка для нас чи пастка. Бо якщо будинок вибухне — це нас навряд чи врятує. Запах починає добиратися і сюди. Мовчимо у темряві. Що тут можна ще сказати? Здається, приїхали. Загнали себе в кліку.

Раптом озивається Олег.

— Хтось має мобільний? Мій ще вранці здох, батарея сіла.

— Шет! Думаєш, ти один такий розумний? — Відкликається Інка. — Антена тут відсутня. Це ж передпокій пекла, друже!

— Та я не про це, — говорить сердито Олег. — Мені б підсвітити.

Інка вмикає свій, сенсорний. Він блимає якимось дуже холодним синім світлом. У нас обличчя наче в передсмертних масках. Діти перелякано збилися в купку. Ловлю себе на думці, що чомусь не бачу потерчат. Вони просто щезли. Олег щось наче шукає на стіні. Тоді дотягується до верхньої полиці, шарпає одну дошку на себе і…

Перед нами розчиняються потайні двері, а за ними — ще одна кімната. Олег йде попереду, підсвічуючи собі. То навіть не кімната, зала. Посередині овальний стіл, на ньому скляна куля. Товсті чорні свічки стоять на підлозі навколо столу. Їх тринадцять. Таке відчуття наче тут працює витяжка, бо повітря чисте, навіть прохолодне, без неприємного задушливого запаху. Так, тут мусить бути добра витяжка, бо, очевидно, ці свічки палилися довго. Попід стінами стелажі: один з книгами, інший з баночками та мішечками. Навпроти завішене якоюсь шматою величезне дзеркало, майже на всю стіну.

— Це кімната для обрядів некроманта, — зі знанням справи каже Тетянчина тітка. Арсен з Олегом вертаються до дверей, щоб їх зачинити, бо запах і сюди починає добиратися. Але марно. Двері герметично закриваються тільки з того боку.

Все відбувається стрімко. Тітка Тетяни кидається до дверей. Вибігає з них, замикає нас, залишаючись з того боку. Тетяна гамселить щосили в двері.

— Відкрий, відкрий. Не треба, тітонько. Ми щось придумаємо.

— Не треба нічого придумувати, Тетянко. — її ледве чути за броньованими дверима. — Це моя офіра, розплата за все… Хтось має запечатати ті кляті двері, запечатати кров’ю. Прощавай, мала! Я люблю тебе.

— Тітонько, не треба, благаю, не треба.

У відповідь — тиша.

Я беру Тетяну за плечі. Вона плаче, навіть не соромлячись цього. Дозволяючи себе жаліти. Навіть сильним інколи слід плакати, щоб не забувати — вони також люди.

— Звідки ти знав про двері? — запитує Олега Арсен.

— Ти все одно не повіриш. — Той стомлено і сумно говорить. Раптом його губи ледь кривляться: плакатиме?! Ні, то усміх такий… вперше бачу, що він взагалі вміє усміхатися, хоч так, із болем. — Сестра підказала. Так, Арсене, сестра. Та сама, що померла шістнадцятирічною, але й після того не кинула малювати… Тобі, Руслано, вона просила передати, що дітей, тих, що справжні зозулята, вона забрала з собою. Щоб ти не переймалася цим: забрала їх туди, де вони хоч комусь потрібні. А отже, вже й не зозулята ніби. І ще одне. Просила тобі передати, дурня, можливо та все ж: «Янголів оберігають ті, що оберігають янголів?» Ага-ага, згода. Повна маячня, але Євка сказала, що Руслана зрозуміє.

І я розумію, я все розумію.

— Сподіваюся, що хоч щось із цього марення, яке мене запам’ятати примусили, ти збагнула? — на мить із колишньою задиркуватістю уточнює хлопець.

Збагнула. Губи сіпає від вдячності до дівчини, яка змогла зламати порядок.

— А малі, оці-от, наші справжні, — Олег продовжує інструктаж більш впевнено, — хай поскидають з себе ті речі, які їм особисто дарувала Марина. Так вона тримала біля живих мертвих. «Тлін до тліну», — так Євка сказала. Що з тими речами робити, ти ж знаєш? — то вже до мене чи то твердження, чи запитання. Я розпачливо стинаю плечима.

— Я знаю, — майже хором кажуть Тетяна та Інка. Правда, Інна пошепки додає кілька слів на адресу турботливої матінки, щедрої та ніжної, яка схильна приймачатам такі обновки дарувати. Її калічена англійська рятує погано: була б справді невинною малою — спаленіла б від брудної лайки. Але тут і Тетяся, забувши про маску справжньої леді, схвально киває. Арсен здивовано й трохи збентежено дивиться на Олега. Так, ніби прогледів раніше щось дуже важливе, тож тепер визирає в усі очі Я згадую малюнок з підписом «Зозулята зими», який намалювала Єва, мертва сестра Олега.

Більше ми не встигаємо ні про що подумати, ні про що запитати. Бо світ розриває потужний вибух.

І я