Читати книгу - "Маргаритко, моя квітко"

болів живіт, тремтіли коліна і свистіло у вухах. Вона боялася, що словосполучення «родинний гробі вець» із жарту може перетворитися на правду. А її мозок послу жливо ілюстрував цей страх яскравими картинами. Маргарита бачила, як блідий мов полотно Гінцель лежить на смугастому матраці посеред давно вигорілих свічок, як мама бере його за руку, шукає пульс і не знаходить. А Ґабріела піднімає з пофарбованої на чорно підлоги порожні баночки від якихось ліків.

Ці жахливі картини так чітко стояли в Маргарити перед очима, що вона ніяк не відреагувала на стару сусідку, котра і цього разу визирнула з дверей свого помешкання, запевняючи, що в будинку «все ще панує святий спокій». І лише коли мама весело гукнула: «Маргарито, заходь!» – огидні ілюстрації в Маргаритиній голові зникли, й дівчина, минаючи малесенький коридорчик, зайшла в чорну, як вороняче крило, домівку Гінцеля.

Мама підняла чорні жалюзі й відчинила вікна.

– Хлопець випарувався! – сказала вона. – Точнісінько так, як я і припускала!

На підлозі були розкидані якісь лахи. Видно було, що тут поспіхом пакували валізу і викидали зайвий тягар.

– А тут, – мама ходила по «родинному гробівцю» і збирала з підлоги світло-сірі аркуші, – тут купа недописаних листів до тебе! – вона простягнула Маргариті цілий стос паперу. – Можливо, з цього ти зрозумієш, що він задумав.

Маргарита поклала стос листів на матрац. Вона не хотіла починати читати у присутності мами та Ґабріели. Мама здогадалася про це.

– Гадаю, в тебе зараз немає ніякого бажання йти до «малого італійця», – сказала вона.

Маргарита кивнула.

– То я піду, – сказала мама. Маргарита кивнула.

– Ну, ходімо, красуне, – звернулася мама до Ґабріели. – Залишмо Маргариту саму!

Було видно, що Ґабріела не в захваті від маминої пропозиції. Та вона дуже поважала Маргаритину маму! Тож, не протестуючи, а тільки стримано зітхаючи, вона вийшла разом із мамою з квартири.

Маргарита лягла на смугастий матрац, перекинулася навзнак, заплющила очі і спитала себе, чи їй узагалі слід читати ці чернетки. Здавалося, мама вважала це «нормальним». Бо ж інакше вона би не віддала Маргариті цей стос листів. «Але Гінцелеві, -подумала Маргарита, – це би точно не сподобалося. Якби він хотів, аби я їх прочитала, то запхав би їх у великий конверт і кинув би мені в поштову скриньку! Він же не міг передбачити, що ми вдеремось у його родинний гробівець! Я би теж не хотіла, щоби хтось читав чернетки моїх листів. Мені би це було дуже неприємно. Якби я була шляхетна людина, – подумала Маргаркта, – то пішла би геть, не прочитавши ні рядочка!»

Та аж такою шляхетною людиною Маргарита не була. Вона перекотилася на живіт, розплющила очі й почала читати, рядок за рядком, чернетку за чернеткою. І все це – тричі поспіль.

Загалом, тут було тринадцять чернеток. Кожна починалася словами «МАРГАРИТКО, МОЯ КВІТКО». Однак, окрім звертання, між листами не спостерігалося майже нічого подібного. Маргарита спробувала їх посортувати. За часом створення. Та неможливо було навіть зрозуміти, який лист Гінцель написав першим, а який останнім. Отже, Маргарита прочитала таке (послідовність довільна):

…оскільки ти так несподівано (принаймнідлямене)змінила свої плани,я свої теж міняю.Наразі незнаю,куди мені заманеться,вбудь-якому разі я подорожуватиму стільки,на скільки вистачить…

з мене досить!Я не твій песик,якого ти……мені так зле,як ніколи,я……бажаю тобі гарних канікул.Така мудра дівчинка,як ти,завжди приймає правильні рішення,навіть якщо я……ще один невинний жартик з твого боку!Неображайся, що я його тобі трішки зіпсував і втік,і ти не матимеш втіхи бачити моє розпачливе обличчя……такого дурня,як я,світ не бачив.Я тут усе життя вважаю,що моїм суперником може стати лише Кальб,і тремчу,щоби той телепень,недай Боже,неприпав тобі до душі більше,ніж я,а в цей час……чому ти мені в очі не сказала,що закохалась у свого шановного пана сусіда?Я ж уже звик страждати і завжди готовий вибачити моїй Маргаритці все,що завгодно.Це вже для мене не вперше……гарного літа з новим коханням бажає тобі……віддай,будьласочка,людям готові замовлення(вони всі лежать на стелажі,вгорі зліва)і потіш тих,хто ще чекає на свій мотлох.Особисто в мене зараз ні на що невистачає нервів.На той випадок,якщо хтось не хоче чекати і вимагає назад аванс:Роберт винен мені ще дві штуки.Забери їх у нього і поверни завдатки.Якщо це тобі заскладно,теж не страшно.Мені зараз усе по цимбалах…я не гніваюся на тебе,але думаю,що зараз мені буде важко тебе бачити,бо моя безмежна доброта теж має межі.І ти їх перейшла.Тобі,мабуть,дуже весело!Дурненький Гінцель протуркотів тобі всі вуха про острів і хатку листоноші,і шашлик із баранини,і маленьку бухту,і олеандровий садочок, господар, якого вже зі самого ранку п'яний і співає сумних пісень, а ти киваєш і киваєш,а сама знаєш,що не побачиш цього разом зі мною,бо їдеш уГрецію змолодим сусідою……я нехочу,щоб ти бачила мене таким сумним,як зараз. Я їду геть.Прощавай,Маргаритко,моя квітко……я тебе всеодно шалено люблю,мені здається,щ омоє серце розбите надрузки і вже ніколи не зростеться…

А у тринадцятій чернетці після звертання взагалі не було ні слова, тільки кілька поморщених і безколірних плям завбільшки з шилінг. Маргарита вирішила, що це висохлі сліди сліз. Це її так зворушило, що на її сірі, як дунайська рінь, очі теж навернулися сльози. Маргарита схилила голову над заплаканим листом, і на світло-сірий папір упало ще кілька крапель. Схлипуючи, Маргарита тицьнула вказівним пальцем у мокрі плями, розтираючи власні сльози поверх Гінцелевих. На душі в неї було паскудно-препаскудно. Як жахливо, що через неї Гінцель так страждає! І що через страждання Гінцеля вона сама так страждає, теж жахливо!

Втираючи сльози, Маргарита встала зі смугастого матраца, скинула джинси та блузку, знайшла серед речей, які залишив Гінцель, картаті льняні штани та смугасту шовкову футболку й одягнула їх. Штани їй довелося тричі підкачати. Тоді підперезалася широким шкіряним поясом, вбрала Гінцелевий светр і знову присіла на матрац. Відчуваючи на тілі Гінцелеві речі, Маргарита трохи заспокоїлася. Вони пахли Гінцелем, вони були на дотик, як Гінцель. Вона почувала себе, немов у Гінцелевій шкірі, і це и втішало.

Понад дві години Маргарита просиділа на смугастому матраці. Вона не мала сили повертатися до щоденних проблем. їй видавалося неможливим отак узяти й піти додому! Або у «Ваксельберґер»!

І блукати вулицями теж безглуздо! Просто нічого-нічого вже не мало сенсу!

Врешті-решт, Маргарита вирішила – про всяк випадок – написати Гінцелеві листа. Може, подумала вона, він незабаром по-иернеться. Наприклад, сьогодні! Або завтра вранці! Невеличкий шанс, що хлопець візьметься за розум, усе-таки залишався!

На помальованому в чорний колір ящику, який служив Гінцелеві нічним столиком, Маргарита знайшла останній чистий аркуш. Єдиним письмовим