Читати книгу - "Аукціон"

Годфрі передав Степанову запитання, шепнув:

— Почалося… Я передбачав дещо, але такого не міг собі уявити. Прочитайте, а я відповім.

Степанов швидко перебіг запитання: «Яке ваше військове звання? Скільки вам платять за те, що ви брешете західній аудиторії?»

— Тут надійшло кілька запитань, — говорив тим часом Годфрі, — які не становлять інтересу для аудиторії. Автори запитань можуть підійти до містера Степанова після закінчення нашої розмови, і в холі, під час коктейлю, обговорити проблеми, що їх цікавлять. Чи не правда, Дім?

— Правда. Але, може, ще хтось цікавиться цим? Мене, зокрема, запитують, яке моє військове звання і скільки мені платять за те, що я брешу західній аудиторії…

В залі стало гамірно; Годфрі досадливо сказав:

— Дім, ці запитання написав іноземець. Ніхто із справжніх острів’ян не дозволить собі такої безтактовності. Ми не любимо вашого ладу, але ми прийшли сюди поговорити про культурні програми в Росії, і ми це робимо…

— Безперечно… І будемо робити. Але щоб не було недомовленого: моє військове звання — капітан другого рангу в запасі. Платять мені видавництва. Радянські й тутешні, західні. Судити про те, чи я брешу і наскільки кваліфікована моя брехня, — це вже справа читачів… Наш Пушкін сказав прекрасно: «Сказка ложь, да в ней намек! Добру-молодцу урок». Ну, а тепер серйозне запитання: «Чи було Відродження в російському живопису?»

Гадилін не витримав, вигукнув з місця:

— Досить пудрити мозок цим довірливим агнцям, Степанов! Розкажи краще про свою шпигунську місію!

Пат смикнула його за лікоть; Гадилін відмахнувся.

— Джентльмен, — голос Годфрі став холодним, — будь ласка, розмовляйте тією мовою, яку розуміє аудиторія, якщо ви не в змозі володіти пером і папером…

В залі засміялись.

Пат встала і вийшла.

Гадилін розгублено сміявся разом з усіма.

— Містер Годфрі, — долинув старечий голос із темряви, з верхніх рядів, — мене звуть доктор Грешев. Я росіянин за походженням, підданий її величності королеви, я вмію користуватися пером і папером, але мені хотілося б внести ясність у те, що відбувається, і я бажав би зробити це в усній формі — лише для того, щоб повернути нашу цікаву розмову до її одвічного смислу.

— Це дуже цікава людина, — шепнув Степанов Годфрі, — нехай скаже.

— Анархія губить шоу, Дім.

— Або робить його справжнім. Нехай.

— Ви вийдете на сцену, містер Грешев? — спитав Годфрі.

— На це треба багато часу, бо мені дев’яносто три роки. Якщо дозволите, я все скажу з місця. Леді й джентльмени, я займаюся російською історією, вона дивовижна й зовсім невідома на Заході, тому й багато помилок припускають тутешні політики… Так от, позавчора, напередодні торгів в «Сотбі», де пустили з молотка російські картини й листи, до мене прийшов містер Вакс, він же Фол, — з розвідки якогось страхового концерну Сполучених Штатів… Його цікавила доля творів російського мистецтва, що опинилися на Заході, і — не менше того — активність містера Степанова, а також його друга князя Ростопчина… Під час війни я працював у міністерстві закордонних справ її величності, тому можу небезпідставно сказати, що розвідка марно нічим не цікавиться… Я відчуваю запах комбінації в усьому тому, що тут відбувалося… От і все, що я хотів прокоментувати.

У залі зчинився гамір.

… Савватєєв підвівся зі свого місця й пішов до того крісла, де сидів Гадилін; Распопов обернувся, спитав по-російськи:

— Ти куди?

Гадилін, почувши російську мову, злякано схопився з місця й вискочив із залу; Степанов тільки зараз впізнав його; бідолашний Толя, який же гіркий хліб еміграції, а в нас колись був перший хлопець на селі, салон дома тримав, збирав нас на вогник, вів бесіди, сам не пив, шанувався, дуже уважно слухав, «боржомчиком» удовольнявся, голубчик…

— Я все-таки закінчу про наше Відродження, — посміхнувся Степанов, обернувшись до Годфрі. — Це буде складна розмова, бо я вважаю російським Відродженням іконопис рубльовської школи. Не знаю, чи говорить щось це ім’я аудиторії…

Ростопчин важко підвівся зі свого крісла, обличчя стало зовсім блідим, і сказав:

— На жаль, ні.

Годфрі підняв руку.

— Леді й джентльмени… Я не хотів говорити про сюрприз, який приготовлено для вас… Дозвольте представити вам князя Ростопчина з Цюріха…

Ростопчин обернувся до залу.

— Вчора під час розпродажу картин великих художників батьківщини моє російське серце розривалося від болю і гніву. Я вірю в бога, і він поміг — незважаючи на те, що мені дуже хотіли перешкодити, — повернути Батьківщині картину великого Врубеля. Будь ласка, — він обернувся до дівчат, — вона дуже легенька, підніміть її на сцену… На жаль, я не можу не погодитися зі словами містера Грешева: за всім тим, що відбувалося й відбувається, я бачу возню… І кажу я це, — він вимучено всміхнувся Степанову, — як капітан першого рангу запасу. Тільки звання мені присвоєно не в Москві, а в Парижі на початку сорок п’ятого де Голлем…

15

Через півгодини Софі-Клер — як тільки Фол подзвонив її адвокату Едмонду і повідомив, який подарунок зробив князь Росії — набрала номер телефону сина.

— Маленький, будь ласка, візьми ручку й запиши текст… Ти повинен зараз же відправити телеграму Едмонду… І, будь ласка, пиши без помилок, тут важливе кожне слово: «Як мені стало відомо, психічний стан мого батька князя Ростопчина вступив у критичну фазу. Якщо раніше він посилав у Росію якісь картини й книжки на суми, що не перевищували десяти тисяч доларів на рік, то тепер, піддавшись гіпнотичному впливу нечесних людей, батько ставить себе й мене на грань фінансового краху, вкладаючи всі наші гроші в сумнівні твори мистецтва, які нібито належать Росії. Усе це більше схоже на маніакальну маячню, ніж на філантропію». Записав? Далі: «Керуючись щирими синівськими почуттями, розуміючи, що батько може розоритися, якщо він і надалі буде так безглуздо розтринькувати гроші, усвідомлюючи, що в його похилому віці можливі будь-які відхилення від психічної норми, прошу розглянути мою позовну заяву, пов’язану з актом встановлення над ним опіки». Коли почнеться процес, я перекажу тобі гроші для польоту сюди, в Європу. Завтра всі його рахунки буде заарештовано, хлопчику. Не хвилюйся, твоє діло владнає Едмонд. Текст телеграми про твою претензію на замок батька в Цюріху я продиктую завтра… Чому ти мовчиш?

— Це дуже жорстоко, мамо.

— Що саме, хлопчику?

— Все це.

— Ти хочеш, щоб він віддав наше майно червоним?

— Зрештою, він його заробив.

— Хлопчику, я розумію тебе. Це приємно, що ти такий добрий. Але ти не маєш