Читати книгу - "Твори у дванадцяти томах. Том восьмий"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Мале буксирне судно підхопило «Тріапсік», почулася команда, і, з грюкотом та стукотом, повільно посуваючись то вперед, то вбік, старий, побитий негодами морський волоцюга просунувся в глибину доку. З корми і з прови викинули на берег линву, а біля доку вже зібрався невеликий гурт щасливців, що завжди живуть на суходолі.
— Стоп! — густим басом наказав капітан Макелрат, і третій помічник крутнув ручку машинного телеграфу.
— Перекинути трап! — скомандував другий помічник і, коли наказ виконали, сказав: — Ну, тепер гаразд!
Перекинути трап — це було останнє завдання, а «тепер гаразд» означало, що команда вже вільна, рейс закінчено. Матроси нетерпляче посунули по іржавій палубі, де вже лежали їхні спаковані речі, налагоджені на берег. Всі вже відчували подих землі; те саме й шкіпер відчував, коли буркнув лоцманові прощальне «бувайте», а сам спустився в свою каюту. На палубі скунчилися біля трапа митні урядовці, інспектор, службовці агентств та вантажники. Швидко віддавши належні розпорядження, капітан залишився із самим агентом, котрий мав супроводити його до контори.
— Чи сповістили ви дружину? — замість привітання спитав капітан в агента.
— Так, телеграмою, тільки-но довідались про ваше повернення. «Вона, мабуть, приїде вранішнім поїздом», — вирішив шкіпер і пішов умитися й змінити одежу.
Він востаннє скинув оком на каюту і на дві фотокартки на стіні — одну дружини, а другу дитини, якої ще й не бачив. Потім він перейшов до кают-компанії, обшитої кедровими та кленовими панелями, де стояв довгий стіл, за яким він їв сам-один увесь цей нудний час мандрів, хоч там вистачило б місця й на десятьох. Ані сміху, ні балачок, ні суперечок ніколи не було чути в цій їдальні. Він їв мовчки й нахмурено, мовчав і той азіат, що, безгучно рухаючись, йому слугував. І враз капітанові спало на думку, який же самотній він був оці два роки з гаком. Усі прикрості й тривоги доводилося крити в собі, ніхто з ним не поділяв їх. Молодші помічники були надто зелені й легковажні, а перший помічник надто дурний, — який уже з нього порадник! Єдиною повсякчасною співмешканкою його була відповідальність. Вони разом обідали й вечеряли, разом стояли на містку і разом спали.
— Ну вже, — пробурмотів він до своєї похмурої спільниці, — спекався я тебе… бодай на який час.
Зійшовши на берег, він випередив останніх матросів з їхніми клунками і в конторі полагодив свої корабельні справи, витративши на те добру годину. Коли йому запропонували випити, він узяв собі молока й соди.
— Я не те щоб непитущий, — пояснив він, — а просто не люблю ні пива, ані віскі.
Одразу пополудні, виплативши команді платню, він по-спішився до кімнати, де вже чекала на нього дружина. Спершу він глянув на неї, хоч йому страх кортіло подивитись на дитя, що сиділо на стільці поруч. Міцно обійнявши її, він відхилився трохи і довго й уважно вивчав кожну риску на жінчиному обличчі, дивуючись, що за цей час воно ніяк не змінилося. «Який він ніжний», — подумала про нього жінка, хоч його помічники, якби спитати їх, сказали б інакше — що він суворий і в'їдливий.
— Ну, Ені, як почуваєшся? — спитав він і знову пригорнув її до себе.
Відхилившись, він дивився на неї, на цю жінку, з якою був одружений десять років і яку так мало знав. Вона була йому майже чужа, чужіша за його служку-китайця і, безперечно, чужіша за його помічників, що їх він бачив день у день упродовж вісімсот п'ятдесяти днів. Одружений десять років, він за цей час прожив з нею лише дев'ять тижнів, яких ледве вистачило б на медовий місяць. Щоразу, приїздивши додому, він знову знайомився з нею. Така доля судилася всім, хто йшов скородити солоні моря. Ті люди мало знають своїх жінок, а ще менше — своїх дітей. Його старший механік, короткозорий старий Макферсон, розповідав, що коли він повернувся додому, його вигнав власний син — чотирирічний хлопчина, котрий ще не бачив свого батька.
— То оце наша дитина, — промовив шкіпер, нерішуче простягаючи руку до щічки дитини.
Але хлопчик відсунувся від нього, ховаючись за матір.
— О! — скрикнула вона. — Він ще ж не знає свого татка.
— Та й я його не знаю. Їй-бо, в натовпі я б і не розпізнав його, хоч, здається, ніс у нього геть такий, як у тебе.
— А очі твої, Дональде. Поглянь на них. Це твій тато, дитинко. Поцілуй його, ти ж хлопець.
Але дитя притулилось до матері, ще більше проймаючись острахом і недовірою, а коли батько спробував узяти його на руки, воно мало не заплакало.
Шкіпер, щоб якось залагодити прикрість, випростався і витяг годинника.
— Час рушати, Ені, — сказав він. — Поїзд скоро відійде.
У поїзді він спочатку мовчки придивлявся до жінки й дитини, що засинала в неї на руках, або позирав у вікно на оброблені лани та зелені безлісі пагорби, що невиразно маячіли крізь густу мжичку. В купе вони сиділи самі. Коли хлопець заснув, жінка
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Твори у дванадцяти томах. Том восьмий», після закриття браузера.