Читати книгу - "Пентаграма"

– Ти і справді віриш у цю свою версію, Харрі?

– Свен Сівертсен ніколи не чув ні про яку Лісбет Барлі, але він відразу згадав її, коли я обмовився, що дівоче прізвище Лісбет – Харанг.

Віллі мовчав.

– Єдине, чого я не розумію, – зауважив Харрі, – навіщо було так довго чекати, перш ніж помститися?

Віллі плавно сів у ліжку.

– Почну з того, Харрі, що я не розумію, до чого всі твої інсинуації. Варто було б мені признатись, і ми з тобою обоє, хоч-не-хоч, могли б опинитися в складній ситуації. Але якщо мені поталанило, і я знаю, що ти нічого не зможеш довести, буду навіть радий із тобою поговорити. Ти знаєш, я ціную людей, які вміють слухати. – Харрі нервово щулився, а Віллі вів далі: – Так, Харрі, я в курсі, що у Лісбет був роман із цим чоловіком, але дізнався я про нього тільки цієї весни.

На вулиці знову пішов дощ, краплі м’яко застукали у вікно.

– Вона сама розповіла?

Віллі похитав головою:

– Вона б ніколи цього не зробила. У її сім’ї всі мовчуни. Ось тільки одного дня я подумав, що ми затягнули з впорядкуванням квартири. Того ж дня я знайшов листи.

– Он як…

– Задня стіна в її кімнаті не обштукатурена – гола кладка столітньої давності, відколи будинок спорудили. Має солідний вигляд, але взимку страшенно холодно. Я хотів укрити її панелями зсередини, але Лісбет була проти. Це мені здалося дивним: адже вона – жінка практична, виросла в селі й не капризувала б через стару стіну. Тому одного дня, дочекавшись, коли вона піде, я вирішив обстежити стіну, але нічого не знайшов. Поки не відсунув убік її стіл. Стіна як стіна, але я простукав кожну цеглинку, і одна з них піддалася. Я вийняв її: в тайнику за нею виявилися два листи. Один було відправлено Лісбет Харанг на незнайому мені адресу. Спочатку мені захотілося покласти листи назад не читаючи. Але я людина слабка, я не втерпів. «Любове моя, я постійно думаю про тебе. Досі відчуваю поцілунки твоїх губ, дотик твого тіла…» – так починався лист.

Матрац знову булькнув.

– Ці слова обпекли мене батогом, але я продовжував читати. Дивно, але здавалося, ніби кожне слово в цьому листі написане мною. Закінчивши описувати, як голосно вони вдавалися до втіх, він перейшов до подробиць: що вони витворяли одне з одним у готельному номері в Празі. Але більше мене ранив не опис статевих актів, а цитати її висловлювань стосовно наших із нею стосунків. Виявляється, для неї це було всього лише «практичне вирішення життя без любові». Можеш собі уявити, Харрі, як це відчувати? Коли розумієш, що жінка, яку ти любиш, не лише зрадила тебе, але ніколи тебе не любила. Не бути коханим – чи не означає це, що все життя пройшло даремно?

– Ні, – відповів Харрі.

– Ні?

– Будь ласка, продовжуй.

Віллі пильно подивився на Харрі.

– У конверт він уклав свою фотографію: напевно, в попередньому листі вона благала її прислати. Я упізнав його. Це був норвежець, якого ми зустріли в кафе на Перловій – дуже сумнівній вулиці Праги, де повно повій і більш-менш замаскованих борделів. Коли ми ввійшли, він сидів біля стійки. Я звернув на нього увагу, тому що він на вигляд був як модель фірми «Бос» – солідний і стильний чоловік, елегантно одягнений і вже у віці. Але з такими молодими, грайливими очима, які найбільше подобаються жінкам. Я не особливо здивувався, коли через деякий час цей чоловік підійшов до нашого столика, відрекомендувався по-норвезьки і запропонував купити у нього підвіску. Я ввічливо відмовився, але він однаково дістав її з кишені й показав Лісбет. Вона, звичайно ж, почала зітхати і говорити, як їй сподобалася прикраса, – червоний діамант у формі п’ятикутної зірки. Коли я запитав, скільки він хоче за підвіску, він заламав таку ціну, що я визнав це безумством і попросив його покинути нас. Посміхаючись, як переможець, він написав на папірці адресу іншого кафе і сказав, що ми зможемо зустріти його там у той же час, якщо раптом передумаємо. Папірець він, ясна річ, подав Лісбет. Я пам’ятаю, що півдня після цього ходив у поганому настрої, але потім усе забулося. Лісбет уміє позбавляти непотрібних думок. Уміла… – Віллі провів пальцем по щоці.  – Самою своєю присутністю.

– Гм… А що було в іншому листі?

– Це був її лист, який вона відправила йому, але на пошті поставили штамп: «Повернути адресантові». Вона писала, що намагається відшукати його всіма можливими способами, але по телефону, який він їй дав, ніхто не відповідає, а в празькій довідковій новий номер не зареєстровано. Вона писала, що сподівається, лист усе-таки дійде до нього, і запитувала, чи не поїхав він із Праги і чи розібрався з економічними проблемами, через які йому доводилося позичати гроші у неї.

Віллі реготнув:

– Коли що, вона знову готова допомогти, бо любить його. Більше ні про що не думає, розлука зводить її з розуму. Вона сподівалася, що з часом це пройде, але замість цього ніби отрута розлилася по всьому її тілу, і тепер страждає кожна клітинка. А деяким клітинкам, мабуть, доводилось особливо туго. Тому що, вона писала, коли дозволяє своєму чоловікові – тобто мені – займатися з нею любов’ю, то заплющує очі й уявляє його на моєму місці. Звичайно, я був приголомшений. Але я просто помер, коли побачив дату на конверті.  – Віллі знову примружився.  – На штампі значився лютий цього року.

Новий спалах блискавки осяяв кімнату, і тіні, мовби примари, метнулися на стіни.

– Що в таких випадках зазвичай роблять? – запитав Віллі.

– Дійсно, а що?

Віллі блідо посміхнувся:

– Не знаю. Я приготував їй вечерю з паштетом із гусячої печінки та склянкою солодкого білого вина. Я вистелив її ліжко трояндами, і ми кохалися одне з одним ніч безперервно. А коли під ранок вона заснула, я лежав і дивився на неї. Я знав, що не можу без неї жити, але знав я й інше: щоб повністю її здобути, мені спочатку треба її втратити.

– Значить, тоді ти й почав планувати всю цю виставу? Яким чином уб’єш свою дружину й одночасно потурбуєшся про те, щоб покарання за це понесла людина, яку вона любить.

Віллі знизав плечима:

– Я підійшов до цієї роботи, як до всякої іншої. А будь-який співробітник театру