Читати книгу - "Процес"

і соус, натомість свіжі страви йому не смакували, він навіть запаху їхнього не міг чути, тож відтягнув ті продукти, які збирався з’їсти, набік. Він уже давно все з’їв і ліниво лежав на тому ж місці, коли сестра повільно повернула ключ у замку, даючи знак, що час йому забиратися. Від цього він відразу ж злякався, хоча вже майже задрімав, і заповз назад, під диван. Але йому важко далися навіть ті кілька хвилин під канапою, коли сестра була у кімнаті, бо від ситної їжі його тіло роздулося, і він ледве міг дихати у тісняві. Ризикуючи задихнутися, з виряченими очима, він дивився, як сестра, ні про що не підозрюючи, змітає мітлою не лише рештки його трапези, але і ті страви, до яких він так і не торкнувся, ніби ніщо з цього вже не можна було їсти, вона поспіхом викинула все до смітника, прикрила його дерев’яною дощечкою і винесла геть. Щойно вона вийшла, як Ґреґор виліз із-під дивану і розтягнувся на підлозі.

Таким чином Ґреґор двічі на день отримував їжу: раз вранці, коли батьки і служниця ще спали, а вдруге – після спільного обіду, бо тоді батьки дрімали ще раз, а служницю сестра відправляла з якимось дорученням. Мабуть, і вони не хотіли б, щоб Ґреґор голодував, але їм було би важко чути про нього і про його їжу занадто багато, тож сестра берегла їх від зайвих мук, бо вони і без того сильно страждали.

Ґреґор так і не довідався, що сказали слюсареві та лікарю того ранку, але їх так і не впустили до помешкання; оскільки Ґреґора ніхто не розумів, всі думали, що і він нікого не розуміє, тож навіть коли сестра була в його кімнаті, йому доводилося задовольнятися лише її зітханнями і звертаннями до всіх святих. Аж згодом, коли вона трохи звикла до ситуації, – не цілком, ясна річ, зовсім звикнути вона так ніколи і не змогла, – Ґреґорові іноді вдавалося витягнути з неї якийсь коментар, щось типу привітного:

– О, сьогодні йому смакувало, – казала вона, якщо Ґреґор добряче попоїв, а якщо ситуація складалася навпаки, а так траплялося все частіше, то вона говорила з майже трагічною інтонацією: – Ну от, знову він ні до чого не торкався.

Якщо Ґреґорові не вдавалося довідатися ніяких новин безпосередньо, то іноді він чув дещо з сусідньої кімнати, і щойно звідти долинали голоси, він поспішав до дверей і всім тілом притискався до шпарини. У перший період майже всі розмови були так чи інакше про нього. Протягом перших двох днів під час кожної трапези домашні радилися, що їм тепер робити, але і поміж трапезами вони говорили про те саме, бо мінімум двоє із сім’ї завжди були вдома, ніхто не хотів зоставатися вдома сам, а залишити квартиру без нікого теж боялися. Служниця ще у перший день попросила матір негайно звільнити її, і хоча не було відомо, що саме вона знала, але коли дівчина прощалася через чверть години, в очах її стояли сльози радості, і вона дякувала за звільнення як за найбільшу милість, якої тільки могла сподіватися, і попри те, що ніхто не вимагав цього від неї, заприсяглася нікому нічого не казати.

Тож тепер матері разом із сестрою довелося взятися за приготування їжі; щоправда, це не справляло великого клопоту, адже майже ніхто нічого не їв. Ґреґор постійно чув, як вони марно припрошували одне одного їсти, але звучала одна і та ж відповідь:

– Дякую, мені вже досить.

Або щось схоже. Майже нічого і не пили. Сестра часто питала батька, чи не хоче він пива і пропонувала сходити за ним, а коли батько мовчав, то вона додавала, аби позбавити його сумнівів, що може попросити і двірничку, але тоді батько відповідав рішучим: «Ні», і більше про це не говорилося.

Вже протягом першого дня батько розповів матері і сестрі все про фінансові справи і перспективи родини. Час від часу він вставав з-за столу і виймав зі своєї домашньої каси, що збереглася від його фірми, яка збанкрутувала п’ять років тому, якийсь рахунок або нотатку. Було чутно, як він відчиняє, а потім знову зачиняє тугий замок, знайшовши потрібне. Ці пояснення були першими втішними новинами, які Ґреґор почув із моменту свого ув’язнення. Ґреґор був переконаний, що з батькової фірми не залишилося нічого, у кожному разі батько нічого синові не розповідав, а той не питав. Ґреґор найбільше піклувався про те, щоб докласти усіх зусиль і дати родині можливість якомога швидше забути горе банкрутства, через яке всі поринули у стан цілковитої безнадії. Тож він кинувся працювати з особливим завзяттям і мало не за ніч перетворився з дрібного прикажчика на комівояжера, який, ясна річ, мав уже принципово інші можливості для заробітку, і чиї успіхи в роботі у вигляді комісійних моментально перетворювалися на готівку, він приносив гроші і клав на стіл здивованій і щасливій родині. Це були гарні часи, які потім так більше і не повторилися, принаймні не у всьому блиску, хоча і згодом Ґреґор заробляв достатньо, аби прогодувати усю родину. До цього звикли як члени сім’ї, так і сам Ґреґор, вони із вдячністю приймали його гроші, він охоче віддавав зароблене, але особливо теплої атмосфери між ними більше не виникало. Тільки сестра залишалася Ґреґорові близькою, і оскільки, на відміну від самого Ґреґора, його сестра дуже любила музику і надзвичайно зворушливо грала на скрипці, у нього був потаємний план наступного року влаштувати її в консерваторію, незважаючи на солідні кошти навчання, які доведеться сплачувати. Під час нетривалих перебувань Ґреґора вдома у їхніх розмовах із сестрою консерваторія згадувалася доволі часто, але лише як гарна мрія, про здійснення якої не доводиться навіть думати, а батьки не любили цих безневинних розмов; але Ґреґор про це постійно думав і збирався на Різдво урочисто оголосити всім про своє рішення.

Такі думки, безглузді у його теперішньому стані, крутилися у голові Ґреґора, поки він вертикально висів на дверях і прислуховувався. Іноді від втоми він не міг більше слухати і голова його мимоволі стукалася об двері, але він відразу ж випростовувався, бо навіть найменший шум, який він чинив, змушував усіх у сусідній кімнаті замовкнути.

– Що він там знову робить? – казав після паузи батько, мабуть повернувши голову до дверей, а вже аж потім всі поверталися до перерваної розмови.

Ґреґор доволі детально довідався, – батько часто повторював свої пояснення, по-перше, бо сам давно про це не думав, а