Читати книгу - "Так казав Заратустра. Жадання влади"

розумінням історії,— і як можна вірити в таке безглуздя, ніби біля витоків християнства стояв примітивний чудотворець і казочка про спасителя, а все духовне і символічне — плоди подальшого розвитку? І навпаки: історія християнства,— відтоді, як розп'яли Христа,— це історія поступового і все грубішого нерозуміння первісного символізму. Чим далі поширювалось християнство на все ширші й дикіші маси і чим менше їх обходили передумови зародження вчення, тим доконечніше було вульгаризувати й варваризувати християнство,— воно ввібрало всі вчення й ритуали потаємних культів imperium Romanum[28] усе розмаїте глупство недужого розуму. Долю християнства визначила необхідність зробити віру такою ж хворою, вульгарною і ницою, як і ті хворі, вульгарні й ниці потреби, які воно мало задовольняти. Зрештою хворе варварство — вже як церква — і собі доп'ялося до влади, і та церква — смертельний ворог усякій справедливості, будь-якій шляхетності душі, дисципліні духу, всякому вільнодумству й зичливості. Християнське і благородне — тільки ми, вільнодумці, знову потвердили цю найразючішу в історії протилежність вартостей...

38

А тут я й не критимусь, що тяжко зітхаю. Іноді мене навідує почуття, чорніше за найчорнішу меланхолію — зневага до людей. І я не полишаю ніякого сумніву, що і кого я зневажаю: людину сьогодення, людину, якій, на лихо, я доводжусь сучасником. Людина сьогодення — я задихаюсь у її смердючому віддиху... До минулого, як усі, хто розуміє, я надзвичайно поблажливий,— тобто великодушно згнічую свої почуття; з понурою обачністю я проминаю цілі тисячоліття божевільної людської маячні,— і нехай її звуть «християнством», «християнською вірою» чи «християнською церквою», я утримаюсь обвинувачувати людство за його духовну недугу. Але як тільки я підступаю до нашого, до нового часу, мої почуття переміняються і рвуться назовні, адже в нашу добу вже знають... Те, що раніше було просто хворобою, нині обернулось непристойністю: бути сьогодні християнином — непристойно. І тут постає моя огида. Я озираюся круг себе: вже нема ніякого слова, щоб назвати останки того, що вчора звалось «істиною», нам нестерпно чути, коли слово «істина» навіть просто злітає з вуст священика. Той, хто хоч трохи прагне здаватися справедливим, мусить сьогодні знати, що в кожній фразі, яка виходить із їхніх вуст, теологи, священики, папа не тільки помиляються, але й брешуть,— нині їм уже не можна брехати, посилаючись на «невинність» або «незнання». Як і будь-хто інший, священик чудово знає, що нема ніякого «бога», «гріха», «спасіння», що «нескута воля» і «моральний світовий лад» — це просто брехня: розважність і перемоги, здобуті над собою людським духом, уже нікому не дають прикидатися незнайком... Уже розгледіли справжню суть усіх церковних уявлень: це безсоромне шахрайство, до якого вдаються, аби знецінити природу і всі природні вартості; а самого священика вважають тим, чим він є насправді: найнебезпечнішим паразитом, правдивим отруйним павуком, який оплітає життя... Ми знаємо,— наше сумління вже знає,— чого варті всі ті несвітські вигадки священиків і церкви, чому вони служать: завдяки їм людство настільки підупало, що, подивившись на нього, ми відчуваєм огиду; поняття «той світ», «останній суд», «безсмертя душі» і сама «душа» є знаряддям тортур, системою жорстокості, завдяки якій священик здобуває й утримує владу... Але кожен знає: все однак зостається по-старому. Звідки ж прийде хоч якесь розуміння пристойності, самоповаги, коли навіть наші державні діячі, люди зовсім неупереджені й цілковиті антихристи діла, ще й сьогодні звуть себе християнами і ходять на причастя?.. Коли на чолі свого війська, немов утілений символ національних гордощів і величі, виступає пишний володар і без ніякого сорому вважає себе християнином?.. Кого ж тоді відкидає християнство? Що воно називає «світом»? — Те, що людина солдат, суддя або патріот; те, що вона борониться, шанує свою честь, шукає для себе вигід, має гордість... Будь-яка дія, кожен інстинкт, усяка вартість, яка спонукає до діла, сьогодні антихристиянська,— яким же нещирим виродком мусить бути сучасна людина, якщо вона й далі не соромиться називати себе християнином!..

39

Я повернусь назад, розповім правдиву історію християнства. Вже саме слово «християнство» є непорозумінням: адже, зрештою, був лиш один християнин, і його розп'яли на хресті. «Євангеліє» вмерло на хресті. Те, що відтоді називали «євангелієм», було вже протилежністю тому, як він жив: це була «прикра звістка», дизангеліє. Це неправда аж до безглуздя, коли у «вірі», скажімо, у вірі в спасіння через Христа, вбачають прикмету християнина: справжнє християнство — це тільки християнські вчинки, таке життя, як у того, хто помер на хресті... Таке життя можливе й сьогодні, а для декого воно навіть доконечне... Це не віра, а вчинки, і насамперед — утримання від учинків, цілком відмінне буття... Порівнюючи з вагою інстинктів, певні стани свідомості, якась віра, сприймання чогось за істину,— й про це знає кожен психолог,— людині цілком байдужа і третьорядна; або, якщо сказати сильніше, всі уявлення про природну причинність неправдиві. Бути християнином, сприймати християнство за істину, зводити його до простих феноменів свідомості — значить заперечувати християнство. По суті, ніяких християн нема. «Християнин», тобто те, що дві тисячі років зветься християнином, це просто психологічне непорозуміння. Якщо придивитися пильно, в ньому, попри всю «віру», панують самі інстинкти,— та ще й які інстинкти! Віра за всіх часів, наприклад, у Лютера, була тільки завісою, приводом, ширмою, за якою розгулювались інстинкти,— це мудра сліпота, аби не помічати панування певних інстинктів... «Віра» — я назву її правдивою християнською мудрістю,— люди завше розводяться про віру, а керуються тільки інстинктами. В християнському світі уявлень нема нічого, що б хоч трохи торкалося дійсності,— навпаки, інстинктивна ненависть до всякої реальності — єдина рушійна сила, що породила християнство. Отже, який тут висновок? — Той, що навіть in psychologicis помиляються дуже грубо, в істотному, помилка субстанціональна. Усунути одне уявлення, поставити на його місце реальність — і все християнство скочується в прірву! Коли подивитися згори, то ця віра, що цурається всякої дійсності, що не тільки зумовлена помилкою, але й просто геніальна у вигадуванні лише шкідливих і отруйних для життя і серця помилок, є виставою для богів,— для тих богів, які водночас були й філософи і яких, приміром, ми бачимо в уславленому діалозі на острові Наксос. І тієї миті, коли їх покидає огида (отже, й нас!), будьмо ж удячні християнам за таке видовисько: жалюгідна маленька зірка, прозвана Землею, мабуть, тільки через цей незвичайний випадок заслуговує на божу увагу і ласку... Отож не треба недооцінювати християн: християнин, нещирий аж до невинності, набагато перевершує мавпу,— з огляду на християн та славнозвісна