Читати книгу - "Так казав Заратустра. Жадання влади"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
33
В усій психології «євангелій» відсутні поняття провина і кара,— бракує й поняття нагорода. Не мовиться й про «гріх», будь-які просторові відносини між богом і людиною,— це просто «радісна звістка». Раювання не обіцяють, не прив'язують до якихось умов: адже воно — єдина реальність, а все інше — знаки, якими говорять про неї.
Такий стан речей відбився в новій практиці, у власне євангельській поведінці. Християн вирізняє не «віра». Християнин діє, він вирізняється інакшими діями. Він не противиться злу ні словом, ні серцем. Не робить ніякої різниці між своїми і чужими, між євреями і неєвреями («ближній» — це, власне, товариш по вірі, єврей). Він ні на кого не гнівається, нікого не зневажає. Не судить і не дає, щоб його судили («не клянися»), Ні за яких обставин, навіть у разі доведеної подружньої невірності, не розлучається з дружиною... Все це, зрештою, один принцип, наслідки одного інстинкту...
Життя спасителя було втіленням саме тієї практики,— такою ж була його смерть... Для спілкування з богом він не потребував ніяких формул, жодних ритуалів, навіть молитви. Знаючи, що тільки певний спосіб життя сповнить людину «божественністю», «раюванням», «євангельським духом» і вона почує себе «божим дитям», він відкинув усе іудейське вчення про покуту й замирення. До бога ведуть не «покута», не «молитви про прощення», а тільки євангельська поведінка: вона, власне, і є тим «богом». Євангелія поминули іудейські поняття «гріх», «прощення гріхів», «віра», «спасіння вірою»,— «радісна звістка» заперечувала все церковне вчення іудеїв.
Глибоке інстинктивне чуття, як треба жити людині, щоб почути себе «на небесах», мати «вічне» життя (адже при будь-якій іншій поведінці себе на небесах нітрохи не почуєш) — ось у чому полягає психологічна реальність «спасіння»... Це просто нова відміна, аж ніяк не нова релігія...
34
Якщо я хоч щось збагнув у цьому видатному символісті, то це саме те, що реальністю, «істинним» він уважав тільки внутрішні реальності, що решту — всю природу, час, простір, історію — він розумів лише як знак, як матеріал для притч. Поняття «син людський» — не конкретна історична особа і не щось окреме, поодиноке, а «вічна» дійсність, психологічний символ, узятий поза часом. Ще в більшому ступені це стосується й бога того типового символіста, і «небесного царства», і визнання себе «божими дітьми». Нема нічого більш нехристиянського, ніж грубі церковні уявлення про бога як особу, про «царство боже» в прийдешності, про потойбічне «небесне царство», про «божого сина» як другу особу трійці. Все це — даруйте мені на слові — пасує євангелію мов корові сідло,— та яке там сідло! Це просто небачений в історії глум над символами... Але ж видно як на долоні, що розумілося під знаками «отець» і «син»,— щоправда, не на кожній долоні; словом «син» позначене зародження просвітленого розуміння всіх речей (раювання), словом «отець» — саме те розуміння, почуття вічності і довершеності. Мені соромно нагадувати, як церква повелась із цими символами: хіба ж не вона на порозі християнської «віри» вмістила Амфітріонову історію? А крім того, догмата про «непорочне зачаття»?.. Але ж таким чином вона опорочила зачаття...
«Царство небесне» — це стан людського серця, а не те, що настане «на землі» або «по смерті». У євангеліях узагалі відсутнє уявлення про природну смерть: смерть — аж ніяк не міст, не перехід; про неї не згадують, бо вона належить іншому, чисто позірному світові, який годиться хіба що для знаків. «Смертна година» — зовсім не християнське уявлення: адже «година» — це час, а фізичне життя і його кризи для вчителів «радісної звістки» навіть не існують... «Царство боже» — це не те, чого можна чекати; воно не має ні минулого, ні майбутнього, не приходить через «тисячу років», —це лише досвід людського серця; воно скрізь і ніде...
35
Той «радісний вісник» помер так, як і жив, як і вчив,— не для «спасіння людства», а щоб показати, як людям потрібно жити. Людству він полишив практику — як поводитись перед суддями, сторожею, обвинувачами, як терпіти будь-який глум і наругу,— як підніматися на хрест. Він не заперечує, не боронить своїх прав, не робить ніяких спроб відвернути зовнішнє,— навпаки, він накликає його на себе... І просить, страждає, любить разом із тими й тих, хто робить йому зло... Не борониться, не гнівається, не обвинувачує... І навіть не противиться злому,— він любить його...
36
І тільки ми, вільнодумці, спираючись на справедливість, що стала нашим інстинктом і пристрастю, і проголосивши війну «святій», як і будь-якій іншій, брехні, можемо збагнути те, чого не зрозуміли дев'ятнадцять сторіч... Адже решта була безмежно далека від нашої зичливої й обережної безсторонності, від тієї дисципліни духу, з якою тільки й можна розгадати такі незвичні й делікатні речі,— і в усі часи вони з безсоромним егоїзмом шукали тільки власних вигід і, заперечивши євангеліє, збудували на тім запереченні церкву...
А хто шукатиме знаків, які б свідчили, що позаду цієї всесвітньої крутні тримав дулю божок іронії, той не знайде нічого, крім величезного знаку питання, який називають християнством. Людство впало навколішки перед протилежністю того, що було причиною, сенсом і правом євангелій, в понятті «церква» воно проголосило святим саме те, що «радісна звістка» потоптала й відкинула,— марно навіть шукати видатнішого зразка історичної іронії...
37
Наша доба пишається своїм
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Так казав Заратустра. Жадання влади», після закриття браузера.