Читати книгу - "Пора серця. Листування"

на фігури чоловічого й жіночого двійника, щоб мати змогу розповісти внутрішню драму питання авторства. Саме в такій конструкції питання, маніфестовані в стосунках з Паулем Целаном, можна зобразити аналітичніше й водночас сучасніше, ніж це було здійснено в останньому оповіданні «Три дороги до озера» («Синхронно», 1972), де кохання до Пауля Целана прямо відображено в стосунках Елізабет Матрай і Франца Йозефа Тротти. Це було «велике кохання», «найнезбагненніше, водночас найважче, обтяжене непорозуміннями, суперечками, монологами повз вуха одне одного, недовірою». Він допоміг їй «усвідомити багато речей», завдяки своєму походженню, і він же, справжній вигнанець і загублений, перетворив її, любительку пригод, яка бозна чого очікувала в житті від світу, також у вигнанку», позаяк він, «вже після своєї смерті, повільно затягував її з собою в загибель» (IBQ 2,415f).

В романі «Маліна» досвід насильства в драмі пишучого жіночого Я, яке можна було простежити у листовних і віршових сценах, стає предметом нового, «мислячого» процесу оповідання, що містить у собі «щось філософське» і що видавалося Бахман за «найважливіше» (Gul 104): філософський роман, який сама авторка розуміла як «імажинарну автобіографію», де хворе від кохання Я промовляє як l’homme révolté. Знову перед нами тематичні декорації жінки, яка тоне в піску, перетворені цього разу на «стіну», в яку заганяється жіноче Я; воно німіє, в той час як Маліна, чоловіче Я і адвокат твору, залишається жити: «Це дуже стара, дуже міцна стіна, з якої ніхто не зможе випасти, яку ніхто не зможе зламати, з якої не зможе вирватись жоден звук. // Це було вбивство» (IBW 3,337). Центральний розділ-марення в «Маліні» пояснює історичні передумови цього вбивства переплетенням батьківського насильства з історією масового знищення, і ця історія сягає самого процесу написання твору. У серії марень з батьком як втіленням насильства у вічній війні, центром якої є націонал-соціалістська індустрія знищення, смерть чужинця тлумачиться як пізній наслідок процесу знищення. Проте тут, у просторі Шоа, він постає «у своєму чорнішому від чорного зоряному плащі», як магічна жертва, вільна від усіх суперечностей, як частина антагоністичної історії, яка маніфестується у жестах прихильності, в доброзичливості й солідарності переслідуваних, у взаємному розумінні: «я бачу, як він показує на свою голову, я знаю, що вони вчинили з його головою» (IBW 3,194 і 195).

«листок, що нас вразив, несеться по хвилях […] за нами»

Восени 1957 року Пауль Целан випадково натрапив у «Frankfurter Zeitung» на вірш Інґеборґ Бахман «У громовиці троянд», де він міг прочитати нову строфу, яку вона додала до вірша, опублікованого свого часу вже у збірці «Відрочений час», для перекладення на музику «Серенад і арій» («Nachtstücke und Arien») Ганса Вернера Генце. Коли на Різдво 1953 р. вона надіслала Целанові щойно опубліковану збірку «Відрочений час», то більш ранню редакцію цього вірша вона долучила на відірваній смужці паперу (Nr. 42/Anm.). Долучена тепер до вірша «У громовиці троянд» строфа виглядає так:

Там, де завжди гасять те, що запалили троянди,

нас змиває дощ у ріку. О незмірно далека ніч!

Та листок, що нас вразив, несеться на хвилях

аж до гирла услід за нами.

У строфі вірша 1957-го року до нього, можливо, знову повернувся той «листок», який він подарував їй у віденський час. Він вважав, що вона його «загубила» (№ 3), оскільки його не було більше в її «медальйоні». «Насамкінець я ще хочу сказати Тобі, — листок, який Ти поклав до мого медальйона, не загубився, навіть якщо він давно вже не мав би там бути; мої думки належать Тобі, я Тебе безупинно слухаю» (№ 4). Через більше ніж двадцять років Целанові пасажі розділу-марення з «Маліни» повернуться до спогадів про віденський «Штадтпарк», про які йшла мова в зовсім ранніх листах Бахман, і тільки в неї. І ось тепер, у літературному маренні, це «коханий», який говорить: «Заспокойся, думай лише про Мінський парк, думай про той листок, думай про віденський сад, про наше дерево, про те, як квітне павловнія.» Після цього в маренні якийсь незнайомець запитує про «принцесу Каґранську», щоб сповістити їй звістку про його смерть. Як розпізнавальний знак він показує «засушений листок, і раптом я знаю, що він сказав правду. Моє життя закінчилось, бо він під час депортації потонув у ріці, він був для мене життям. Його я любила більше, ніж власне життя» (1BW 3,195).

Ганс Гьоллер і Андреа Штоль,

квітень 2008 р.

Від упорядників

Зберігання

Оригінали документів знаходяться в рукописному відділі Австрійської Національної бібліотеки у Відні (спадщина Бахман: листи Целана й Жизель Целан-Лестранж, начерки й невідправлені листи Бахман), у Німецькому Літературному архіві в Марбаху (спадщина Целана: листи Бахман і Фріша, начерки, машинописні відбитки й невідправлені листи Целана, примірники книг з присвятами в приватній бібліотеці), в архіві Макса Фріша у Вищій технічній школі Цюриха (листи Целана, начерки Фріша), у спадщині Жизель Целан-Лестранж (Ерік Целан, Париж: листи й примірники книг з присвятами Бахман) і в приватному архіві Бахман (приватна бібліотека, гравюри Жизель Целан-Лестранж).

Упорядники

В основі листів і коментарю лежить повне критичне опрацювання матеріалу. Архівну роботу здійснили Ганс Гьоллер стосовно спадщини Бахман, Барбара Відеман і Бертран Бадью стосовно спадщини Целана, а також Бертран Бадью стосовно спадщини Жизель Целан-Лестранж. Інформацію про документи в спадщині Фріша доповнив Вальтер Обшлаґер. За транскрипцію і коментування листів Бахман відповідальні насамперед Андреа Штоль і Ганс Гьоллер, листів Целана — Барбара Відеман і Бертран Бадью.

Листи

До видання включено всі наявні листи, поштові листівки й телеграми, якими обмінювалися Інґеборґ Бахман і Пауль Целан, а також присвяти у книжках, окремих відбитках і рукописах партнерів по листуванню, як і в інших книжкових подарунках. Вірші належать до даного корпусу лише тоді, коли вони були надіслані не як вкладки, а без супроводу, себто коли вони самі