Читати книгу - "Від волинської різанини до операції «Вісла». Польсько-український конфлікт 1943-1947 рр."

Іншим можливим способом розрізнення обох цих явищ було б визнання етнічними чистками таких випадків усунення людності, які не супроводжуються заходами, спрямованими на фізичне знищення. Тоді волинська та галицька бійні були б геноцидом, а примусові переселення 1944–1946 і 1947 років «тільки» етнічними чистками. До визнання антипольської акції такою, що відповідає критеріям Конвенції ООН про геноцид, повинна спонукати практика вироків міжнародних кримінальних судів, які актом геноциду — себто, політики фізичного знищення етнічної групи, — визнають усі злочини, в яких наміром злочинців було припинення завдяки їхнім діям існування певної національної, етнічної або релігійної групи на даній території, при чому не важливо, чи злочинцям йшлося про всю країну, регіон, чи тільки про конкретний населений пункт.

Натомість, сумнівною виглядає пропозиція професора Ришарда Шавловського визнати дії УПА геноцидом, який «перевищує» німецький і радянський своєю жорстокістю. Але, аж ніяк не тому, що він не мав варварського характеру. Йдеться про те, що сформулювавши проблему таким чином, ми неявно визнаємо, що вбивство українських селян голодом під час Великого Голоду 1932–1933 років чи вигнання німцями в пустелю та смерть від нестачі їжі й води чорношкірих гереро в 1904 році в Намібії більш гуманними. Тим часом, мордування польського населення сокирами й піками було далебі жорстоким геноцидом, але також, а може, передусім, примітивним. Можливо, власне цей примітивізм ужитих засобів відрізняє волинську та галицьку бійні (а також злочини, скоєні проти тутсі) від «сучасних» геноцидів, організатори яких і особи, котрі приймають рішення щодо їх здійснення, турбуючись про самопочуття безпосередніх виконавців, користуються циклоном-Б, або створюють такі умови життя та праці, щоб «проблема» вирішилася сама.

Як оцінювати польські відплатні акції та операцію «Вісла»?

Практика визнавати злочином із ознаками геноциду будь-яке вбивство, де злочинне діяння було вчинене з метою призвести до небуття нелюбої національної або етнічної групи на даній території, здається якнайбільш обґрунтованим. Проте це має свої правові наслідки також при оцінці польських акцій відплати. У результаті операцій польського підпілля часто гинули цивільні особи, в тому числі жінки й діти. Попри те, що українські втрати становлять 10–15% польських, однак багато з відплатних акцій годі виправдати, оскільки вони поцілили в невинних і беззахисних людей, причому деякі з них можуть навіть мати ознаки геноциду. Саме таким висновком завершується Інформація про кінцеві результати слідства S 28/02/Zi у справі вбивств 79 осіб — мешканців повіту Більськ-Підляський, у тому числі 30 осіб т. зв. фірманів у лісі поблизу Пухалів Старих, вчинених у період від 29 січня 1946 року до 2 лютого 1946 р., підготовлена слідчим відділом ІНП. Жертвою цього злочину стали кількадесят православних білорусів. Вони були вбиті через свою національну та релігійну приналежність підрозділом польського націоналістичного підпілля. Після аналізу наявної доказової бази юристи ІНП виснували, що «вбивство фірманів і пацифікацію села [...] не можна ототожнювати з боротьбою за незалежне державне буття, позаяк вони мають усі ознаки геноциду [...]. Отже, жодна обставина не дозволяє визнати слушності того, що сталося».

Трагічні події в повіті Більськ-Підляський у дечому нагадують пацифікації, влаштовані в деяких українських селах, скажімо Верховинах, де Національні Збройні Сили (далі — НЗС) убили в червні 1945 року майже двісті українців. Так само й тут намір злочинців (хоча й не висловлений відверто) полягав у тому, щоб позбутися православного населення з території Люблінщини (хоча, в даному випадку, українського походження). Цю операцію неможливо пояснити діяльністю УПА, позаяк її підрозділи не дислокувалися у Верховинах. Справді, мешканці села мали прокомуністичні симпатії, проте вояки НЗБ вбивали не тільки членів Польської робітничої партії — як у тих місцях, де жили поляки, — а всіх, кого вони вважали українцями. Ретельний аналіз цієї пацифікації може привести до висновку, що скоєний під час операції злочин має подібний характер. Ознаки геноциду також притаманні, схоже, вбивствам, скоєним загоном «Волиняка» в Лежайську та Пискоровичах.

Зауважмо, утім, відразу, що кожна польська відплатна операція вимагає окремого та ретельного розгляду, позаяк вони були різними за характером і причинами. Юридична кваліфікація (хоча, звісно, не етична) страт випадкових українців, які траплялися на початку 1944 року в Львівському воєводстві (скажімо, в Блищиводах чи Сороках поблизу Старого Села), здається цілком іншою. Адже безпосередньою причиною цих злочинів було прагнення кривавої помсти за попередні напади на поляків. І хоча ці діяння заслуговують морального осуду, проте вони були вже радше «тільки» військовими злочинами.

Підкреслимо, утім: однозначна критична оцінка польських діянь стосовно українського цивільного населення за жодних обставин не може означати поставлення знаку рівності між плановим винищенням поляків на Волині і в Східній Галичині та локальними відплатними акціями. Дослідження засвідчують, що командування АК прагнуло обмежувати відплатні акції до абсолютного мінімуму, бодай через негативну реакцію світової громадської думки. Інакше чинило керівництво ОУН-Б і УПА, яке прагнуло до цілковитого усунення поляків з усіх земель, які вважало українськими, причому, від самого початку вписало у свою діяльність масові вбивства беззахисної людності. З українського боку, отож, ми маємо справу із керованою згори операцією «очищення» терену від небажаних національних груп, натомість із польського — з ініціативами локальних комендантів, які керувалися різними мотивами (часто просто прагненням сліпої помсти). Іншими словами, з українського боку геноцидний характер мала вся антипольська акція, з польського — окремі пацифікації.

Окремою проблемою є оцінка операції «Вісла». Всупереч поширеному в Польщі поглядові, здійснення цілковитого переселення людності не було конечним для знищення підпілля. Якщо військам вдалося ліквідувати загони польських партизанів на Білосточчині, в Мазовії чи на Люблінщині, не вдаючись до такого засобу, то й у випадку ОУН і УПА в цьому не було потреби. Примусові виселення проводили не тому, що вони були єдиним способом ліквідації УПА, а тому, що їх було найпростіше та найлегше здійснити. Той факт, що під час цієї операції постраждали тисячі невинних людей, для сталінської влади, яка регулярно вдавалася до терору проти власного суспільства, не мав жодного значення. Ставлення до всіх переселенців як до потенційних співробітників підпілля було очевидним застосуванням колективної відповідальності. Тут навіть не йдеться про позбавлення сімей депортованих усього їхнього майна, бо ці втрати в той чи інший спосіб їм намагалися компенсувати на західних і північних землях (і в зв’язку з цим вимоги повернути колишні господарства не лише складні для втілення, а й дискусійні — звісно, за