Читати книгу - "Червоний Голод. Війна Сталіна проти України"

Ті, у кого було що продати, сідали навпочіпки в пилюці й розкладали свої «скарби» на розстелених хустках чи навіть носовичках, їхній крам складався зі жмені поржавілих цвяхів, картатої ковдри або горщика з кислим молоком, яке продавали «положечно» (включно з мухами). Тут можна було зустріти літню жінку, яка сиділа годинами з однією писанкою або одним маленьким шматочком висохлого козячого сиру. Або старого чоловіка зі вкритими болячками голими ногами, котрий намагався обміняти свої порвані чоботи на кілограм чорного хліба й пачку махорки. Конопляні тапці, в яких підошва і навіть п’ятка були відірвані та перев’язані ганчіркою, були частими предметами бартеру. Деяким старим не було чого продавати; вони співали українські народні пісні, інколи отримуючи за це копійки. Поруч із деякими жінками на узбіччі або на колінах сиділи діти; вкриті мухами губи немовлят були приклеєні до пожухлих грудей, з яких, здавалося, вони смоктали жовч замість молока.[1015]

Той факт, що ринок, навіть такий мізерний, міг існувати в міській Україні, давав шанс деяким людям вижити. Проте справжня причина кращого становища містян крилася в картковій системі: робітники та державні службовці отримували продуктові картки. Вони були доступними не для всіх. Відповідно до рішення Політбюро ЦК ВКП(б) 1931 року всі радянські громадяни, які працювали в державному секторі, отримували картки. До них не належали селяни та особи без офіційного робочого місця. Крім того, розмір пайка залежав не тільки від важливості працівників, а радше від їхнього місця роботи. Пріоритет належав головним промисловим регіонам, а в Україні єдиним таким регіоном був Донбас. Фактично, приблизно 40 відсотків населення України отримували близько 80 відсотків продовольчих товарів.[1016]

Для тих, хто не був на початку цього списку, пайки могли бути незначними. Канадський фахівець із вирощування пшениці Ендрю Кейрнс відвідав Київ у 1932 році. Одного дня він побачив двох жінок, які збирали траву в міському парку, щоб потім зварити з неї суп. Вони сказали йому, що дістають пайки, але їх недостатньо: «Я показав у бік річки і сказав про красивий краєвид; вони погодились, але відповіли, що вони голодні». Насправді жінки були «робітниками третьої категорії», яким платили 125 рублів на місяць, плюс 200 грамів хліба на день — близько чотирьох скибок.[1017]

Керівник кооперативного магазину в Києві, ще один працівник «третьої категорії», також розповів Кейрнсу, що отримував 200 грамів хліба на день і 200 грамів для свого сина, а також 100 рублів щомісяця. Робітник «другої категорії» отримував 525 грамів хліба щодня, і 180 рублів на місяць. Ніхто з них не ходив довго по рядах міських ринків, які крім хліба продавали дуже мало інших продуктів, серед яких траплялися помідори, іноді куряче м’ясо або молочні продукти, і все це — за високими цінами. Хліб міг коштувати п’ять-шість рублів за кілограм, яйце — піврубля, а то й більше, молоко — два рублі за літр.[1018] Стипендії київського студента Петра Егідеса під час голоду не вистачало навіть на один буханець хліба: «Ситуація досягла того критичного моменту, коли у віці сімнадцяти років я ходив із ціпком — так сильно охляв». Його бабуся померла від голоду, хоч і жила в Києві.[1019]

Теоретично, державні крамниці повинні були продавати продукти за нижчими, більш доступними цінами. Однак ці магазини були порожні. Георгій Самброс, який завідував педагогічною практикою студентів Всеукраїнського інституту народної освіти в Харкові, під час голоду вів щоденник. Він яскраво описав тодішні харківські продовольчі та промислові крамниці: «Великі їхні зали й помешкання, забиті колись від підлоги до стелі полицями, повними краму, тепер були порожні. На полицях або зовсім нічого не було, або на них густо стояли батареї пляшок “водки” всіх калібрів... пляшки “водки” мов зливою затопили усе місто». Дуже рідко продавали їжу, але вона була настільки бридкою, що навіть дивитися на неї було важко:

Тільки на одинокому прилавку по деяких крамницях стояв черговий харчовий «крам»: 5–6 таць чи блюдець із нашвидку бідно зробленою стравою: вінеґрета, подібна на силос, із зіпрілою, несмачною кислою капустою; паштет із риб’ячих огризків з моченою капустою й солоними, різаними, прокислими огірками; зрідка — шматочки якогось холодного м’яса у підливі, схожій на мазь для патинок; мочені зелені помідори з цвілим запахом діжки; холодні, кислуваті, фаршировані помідори з переперченим, щоб не смерділо, м’ясним фаршем, зробленим з покидькового, підозрілого м’яса; зрідка, нарешті, як ласощі, варені яйця чи будь-які дрібні овочі. Всі ці страви (я так яскраво пам’ятаю їх!) з’являлися на прилавку в мінімальних кількостях і зразу ж розкуповувалися.[1020]

Ендрю Кейрнс зміг також потрапити до черги в магазині, де він побачив, як «сируватий, теплий, непропечений хліб продавали по 10 рублів за буханець, і небагато сала по 12 рублів за фунт».[1021]

Кращу їжу можна було знайти в їдальнях державних установ: супи, каші, іноді м’ясо. Але для харчування в таких їдальнях були потрібні картки, які видавали за партійними або профспілковими квитками у відповідних установах. Самброс не був членом партії, а з профспілки його виключили. Однак, завдяки дружнім стосункам із секретаркою профспілки в своєму інституті, він щомісяця діставав картку на обіди в їдальні для наукових працівників: «Я й жив, і дихав, і обідав тоді “по блату”, незаконно». Коли голод загострився, і в інституті почали перевіряти, хто має право на отримання карток, Самброс через знайомого композитора дістав талони в їдальню Будинку літераторів імені В. Блакитного:

Йшов свідомо на ризикування: адже могли підійти до мене за столом і спитати письменницького квитка й з ганьбою витурити з-за столу... Але виходу не було, треба було ризикувати, й я почав ходити до їдальні письменників. Мені пощастило: обідав я там щось півтора-два місяці, й ніхто ні разу мене не запитав, що я за їден...[1022]

Згодом Самброс дістав через знайомого картки до їдальні Академії сільськогосподарських наук і деякий час харчувався там. У такий спосіб він залишився живим. Але більшу частину дня він думав про їжу: «Вся зарплата, майже без остатку, йшла на їжу».[1023] І йому, звичайно, було набагато краще, ніж багатьом іншим.

Хоча Самброс не був селянином, його досвід