Читати книгу - "Червоний Голод. Війна Сталіна проти України"

Жінки варили суп із кропиви і випікали хліб зі щириці. Товкли жолуді, отримували щось схоже на борошно, а потім використовували це для випікання млинців.[994] Люди їли бруньки з липи: «... Хороші такі, м’які, не гіркі», — згадував один із тих, хто вижив.[995] Також їли проліски, маленькі цибулини яких «здавались солодшими за цукор».[996] Робили млинці з листя й трави.[997] Інші змішували листя акації та гнилу картоплю, яку активісти не забирали, запікали їх разом, і виходило щось схоже на перепічку.[998] Також вибирали крохмаль всередині гнилої картоплі та смажили.[999] Тітка Надії Овчарук випікала млинці з листя липи: «Висушували, теребили і пекли млинчики».[1000]

Діти їли конопляне насіння.[1001] Також їли верхню частину коріння очерету: «Поки молодий, то під корнем сантиметр десь солодкий, наче огірок». Але, помітивши цю тактику виживання, місцева влада витоптала й спалила очерет.[1002] Якщо поруч із селом була скотобійня, то люди їли відходи від забитих тварин, але їхні кістки та шкури часто обливали карболовою кислотою. Коли Оксана Жигадно та її мати з’їли трохи таких ратиць і вух, то важко отруїлися. Хоча матір померла, Оксані вдалось вижити.[1003] Багато селян згадували, як вони наливали воду в нори, зроблені польовими мишами, щоб вимити зерно, яке гризуни припасли на зиму. Інші варили ремені та взуття, щоб з’їсти шкіру.

Так само, як і з випадками канібалізму, влада була добре поінформована, що саме люди намагаються перетворити на їжу. У звіті ДПУ від березня 1933 року зазначено, між іншим, що сім’ї, котрі потерпають від голоду, їдять «макуху, стебла, суцвіття проса, сушену солому, зілля, гнилі кавуни та буряки, картопляне лушпиння та цвіт акації», а також кішок, собак і коней.[1004] Більшість цієї їжі тільки погіршувала стан і без цього хворих людей.

Часом люди виживали завдяки їжі, більш придатній до споживання, особливо якщо їм пощастило жити поблизу озер або річок. Катерина Бутько, яка мешкала в селі біля річки, згадувала, що «якби не риба, то і не вижив би ніхто».[1005] Ще хтось користувався сітками, щоб відшукувати річкових равликів. Спершу їх варили, а потім витягували крихітні шматочки м’яса з мушель.[1006] Селяни, які жили поблизу лісу, збирали гриби, ягоди та полювали на птахів і дрібних тварин.

Багато людей змогло врятуватися з однієї простої причини: їм вдалося зберегти корову. Навіть у добрі часи корови дуже багато значили в житті селянських родин, у яких часто було четверо, а то й більше дітей. Але під час голоду мати корову (особливо коли мова йшла про простих селян, що опиралися колективізації та розкуркуленню, або про колгоспників, котрим дозволяли тримати її для приватного користування) стало в прямому сенсі питанням життя або смерті. У сотнях усних свідчень селяни пояснюють своє виживання одним реченням: «Нас урятувала корова». Більшість споживали коров’яче молоко самі, але деякі, як одна сім’я в Київській області, вимінювали молоко на зерно або хліб.[1007]

Пристрасті навколо корів зростали. Петро Мостовий з Полтавської області згадував, що корова в родині була настільки дорогоцінною, що його батько та старший брат охороняли її з рушницею та вилами.[1008] Після того, як одна селянка на Черкащині дізналася, де тримають односельця, котрий вкрав і зарізав її корову, вона домовилась з вартовим, зайшла до комори і «граблями виколола своєму охлялому ворогові очі».[1009] Для того, щоб прогодувати свою корову, члени родини Марії Пати виймали солому з покрівлі своєї хати, розрізали її на дрібні шматочки, розм’якшували окропом — все для того, щоб тварині було що їсти.[1010]

Ті, в кого корови не було, змушені були покладатися на інших. Випадкові прояви доброти рятували окремих людей, рівно ж як і любов та родинні зв’язки, котрі попри голод, залишалися сильними. У Полтавській області Софія Заливча з братом і сестрою пішли працювати в колгосп на поденну роботу. Як оплату вони отримували ріденький суп і 200 грамів хліба на день. Вони з’їдали суп і ховали хліб. Кожні вихідні один із них ходив додому — там їх чекало семеро братів та сестер — і ділили черствий хліб між малечею. Троє з десяти дітей померли від голоду, але решта вижила завдяки хлібу та супу.[1011]

Інші діти вижили за допомогою сусідів або родичів. «У той час моя двоюрідна тітка з чоловіком виїжджали до Харкова на роботу і забрали мене і сестричку Валю з собою... завдяки цьому ми вижили», — згадував один чоловік. «І до цього часу з вдячністю і теплотою згадую тітку Марфу, яка врятувала мене в ті голодні роки», — сказав інший свідок.[1012] Також могли допомагати й родичі за межами України. Сестра Анатолія Боканя, що переїхала на Урал, відправила додому п’ять кілограмів борошна. У супровідному листі вона написала, що на Уралі не було голоду і не всі там навіть могли повірити, що в Україні такий голод. Борошна не вистачило, щоб урятувати матір Анатолія, але воно допомогло вижити йому.[1013]

Існують дивовижні свідчення про те, як деякі українські селяни отримували допомогу від своїх єврейських сусідів: знову ж таки, більшість євреїв не мали землі й не обробляли її, тому їх не зачепили хлібозаготівлі, якщо вони не проживали в селах, занесених на «чорні дошки». Марія Гавриш з Вінницької області згадувала, як вся її родина «попухли з голоду, лежали, мали вмерти», коли до них навідалась сусідка-єврейка («їх не трогали, в них не було землі»). Жінка зайшла, подивилася, вийшла і повернулася: «Дала нам всім по чуточці горілки, мамі півчарки, потім по кусінчеку хліба». Приготувала поїсти і малими порціями нагодувала всю родину: «Отак вона нас спасла».[1014] Під час зростання ненависті та недовіри до усіх цей вчинок був напрочуд разючим.

Незважаючи на заборону залишати села та заборону колгоспної торгівлі, українські селяни (як вже було згадано) робили й те, й інше. Вони проривалися через кордони й проповзали під огорожами, щоб потрапити до міста й роздобути їжу. Вони намагалися проникнути до заводських містечок і промислових підприємств. Вони прослизали до шахтарських селищ Донбасу, де були потрібні робітники, і роботодавці заплющували на це очі. Вони нишпорили