Читати книгу - "Морфій"

позицію!» — а він повернувся назад, до смерті, до еркаему зр. 28, а ти знову гарикнув: «Короткими чергами!» — уся чота дивилась на тебе з ненавистю за те, що ти людину посилаєш на певну смерть, а він почав стріляти, ясно, що наосліп, але стріляв, низько пригнувши голову у французькому шоломі, а потім дістав кулю в лоб, і кінець, його мозок вихлюпнувся на плечі, а він навіть не змінив позиції, тільки знерухомів, схилив пробиту голову на плече, та й було по старшому уланові Бочьонзі, навіднику відділення еркаем.

І тоді тебе на це вистачило. Принести в жертву життя старшого улана Бочьонґи. І кому та жертва, Польщі? Польща нічого не отримала з того, що старший улан Бочьонґа випустив іще кільканадцять патронів у напрямку німецьких позицій. То була жертва, яку ти старшим уланом Бочьонґою приніс війні.

Тоді мене на це вистачило. Вірлиця була далеко, я мав мундир і звання.

Сьогодні я ніхто, у забрудненому, подертому вбранні та з побитою губою. А вони мені віддані лише умовно, лише на хвилю. Тому я стукаю і молюся тому, хто поза світом: щоб не відчинили. Нехай мовчать. Нехай вони вийшли, нехай квартира буде порожньою, нехай на цьому все закінчиться. Тому я стукаю тихо, по-дурному тихо, але тихо.

І в тиші рахую секунди, аби тільки дочекатись моменту, коли зможу німецькою сказати: «їх немає, ходімо».

Але це не може вдатися, це не вдається.

Двері з тріскотом відчиняються на ширину ланцюжка. Пешковський передовсім помічає мене, і лють розтягує йому губи, і він щирить очі, ніби скажений пес, а тоді помічає сірі плащі моїх жандармів, лють поступається в ньому місцем шоку і безпорадності.

— Ти… ти… — сичить, затинається. — Ти, гнидо…

— Ruhe! — ліниво гукає жандарм і минає мене танцівним кроком, яким фізичний виконавець волі минає того, чию волю він, власне, реалізує та кому стає в пригоді у прикрих обов’язках. Проминаючи, шарпає ремінь повішеного на плече карабіна, карабін зіскакує йому з плеча, ніби то не зручність самого жандарма ним керувала, але ніби сама зброя жива, дресирована і слухняна.

Пешковський сахається сірої постаті зі зброєю, сахається, вражений, а я ще більше вражений, що ж я маю зробити, адже сам жандарм проторував мені дорогу, то що ж я маю робити, увійти, увійти, бахнути Пешковського в лице на знак помсти чи й побити його ще сильніше на знак помсти, чи дозволили б вони його вбити, того я не знаю, але міг би спробувати, але чи існує тут бодай якийсь спосіб, у який я міг би заробити собі бодай чиюсь повагу, не всі ж мають мене шанувати, хай мене шанує або жандарм, або Пешковський, хай уже бодай хто мене шанує, чи мені вже й шана не належить? Чи кожен гідний шани, але не я, Константи Віллеманн, чому ж не я, чому, що я зробив, кого зрадив, та ще так, щоб це позбавило мене шани ближніх, чому?

Жандарм проторував мені дорогу крізь барикаду Пешковського і повертає до мене своє лице, затінене шоломом, bitte sehr, ich habe hier meine Pflichten erfüllt[130], а зараз ти, Костоньку, роби, що твоє, роби, що нице, що підле, що не гідне людини, поляка, німця, нікого не гідне, окрім тебе, Костоньку.

А Вірлиця кружляє наді мною і чекає, кого б то пожерти.

Входжу. Пешковський — то чиста погорда і чиста ненависть, як аверс і реверс єдиної монети, він показує мені обидва свої обличчя, спротив і нехіть.

І радощі, певне що радощі, тільки радощі, бо таки бачить сліди своїх кулаків на моєму лиці; ні, бачить на моїй морді. А на ньому сорочка без коміра, але не брудна, застебнута під шию, лице виголене, рукави застебнуті, напрасовані штани з доброго гарусу, війна не війна, а я брудний, пошарпаний, побитий і нікчемний, негідний чоловік.

Стоїмо в передпокої: він, я, жандарм старший, жандарм молодший, і всі ніби підвішені, бо що робити, що робити, я мушу це знати, а я хотів би звідси втекти, вибігти на вулицю Підвалля і побігти до найближчої бомбової вирви, до вигризеної бомбою діри в бруківці, заскочити в неї і, поки земля ще не примерзла, копати, викопувати, вгризатися в землю, ніби черв, ніби кріт, дощовим хробаком вкопатися глибоко в археологічні пласти, вкопатися далі за Польщу, далі за слов’ян, далі за готів, далі за кельтів, далі за азійських людей, котрі були тут перед нами і кресали вогонь із каміння.

Ти хотів би сховатися там, куди не сягає навіть спомин по людині, ти хотів би стати передлюдським, і нелюдським, і позалюдським, Костоньку, але таки стоїш у передпокої квартири на Підваллі, стоять жандарми, і стоїть Пешковський, повний ненависті та погорди, і відчиняються кухонні двері, і в них стає Геля.

Геля.

Гелена Віллеманн, у дівоцтві Пешковська, твоя дружина. Донька старого Пешковського, котрий завжди тебе ненавидів, Костоньку, а зараз ти нарешті його ненависть зробив небезпідставною і справедливою.

Геля. Мати твого сина.

Стає у дверях, на руках тримає твою дитину, а ти стоїш у передпокої, озброєний двома жандармами, їхні карабіни, шоломи, підтяжки та ладівниці. Підтяжки на плечах. Багнети сплять у піхвах. Я міг би їх розбудити.

Юрчик на її руках. Ясні кучерики. І личко, яке поволі викривлюється у велику рану плачу, рану в твоєму животі та в твоїй голові.

— Костику?.. — Геля не вірить у жандармів, не вірить, що ти прийшов до помешкання її батька з двома німцями в мундирах.

А ти б хотів, щоб вона знала, щоб розуміла, що ти тут із ними не насправді, ти з ними тільки на позір, ти не німець, ти шпигун організації, ти бойовик, ти польський вояк, що зачаївся в засідці.

Але чи знає вона? Та знає. Знає. Ти їй сказав, а вона готова була прийняти цю жертву. Витерпіти те, що стане дружиною запроданця. Юрчик зросте без батька. Я не маю чоловіка, каже всім Геля, мій чоловік помер, я навіки буду вдовою, але таки знає, що після перемоги все роз'ясниться, все вийде на яв, правда візьме своє слово і вже все буде відомо: герой, а не запроданець. Герой, котрий готовий був пожертвувати більшим, ніж просто життям, герой, котрий готовий був принести в жертву власне добре ім'я. Будуть звіти, на яких він, Константи Віллеманн, підпоручник Константи Віллеманн, капітан, полковник Константи Віллеманн, розповідатиме, як на той рік чи два погодився скидатись на зрадника і запроданця, слугуючи польській перемозі, а вона сидітиме в першому