read-books.club » Сучасна проза » Бог Дрібниць 📚 - Українською

Читати книгу - "Бог Дрібниць"

121
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Бог Дрібниць" автора Арундаті Рой. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 86 87 88 ... 96
Перейти на сторінку:
Жах (який ще попереду). Він ховатиметься під веселим гулом готельної кухні. Під приниженням старих комуністів. Під повільною смертю танцівників катакалі. Під іграшковими історіями, побавитися якими приїздитимуть заможні туристи.

То був чудовий дім. Колись він мав білі стіни. Червоний дах. Та тепер його розфарбувала у свої кольори погода. Розфарбувала пензлями, вмоченими у барви природної палітри. У мохово-зелену. Глинисто-буру. Розкришено-чорну. Через це він виглядав старшим, ніж був насправді. Немов затонулий скарб, піднятий з океанського дна. Обцілований китами, оброслий мушлями. Спеленаний у тишу. З нечутним віддихом, що бульбашками підноситься догори з розбитих вікон.

Довкола всього дому тяглася по периметру простора веранда. Самі кімнати ховалися у глибині, мріли там в густому затінку. Черепичний дах спадав униз, ніби борти велетенського, перевернутого догори дном човна. Посередині зогнилі балки, що опиралися колись на білі стовпи, прогнулися, і там зяяла широка діра. Діра Історії. Діра з обрисами Історії в Усесвіті, через яку густі хмари мовчазних кажанів піднімалися у присмерку, наче фабричний дим, і розчинялися в нічній темряві.

Поверталися вони вдосвіта, приносячи новини зі світу. Сіра імла в рожевій далині зненацька згущувалася і чорнішала над домом, а тоді стрімко втягувалася в Діру Історії, ніби дим у фільмі, який крутять задом наперед.

Цілий день кажани спали. Облямовували, наче хутром, дах ізсередини і загиджували своїм послідом підлоги.

Поліціянти зупинилися і розсипалися віялом. Насправді в цьому не було жодної потреби, але такі забави для доторканних були їм до вподоби.

Розташувалися вони стратегічно. Причаїлися під напівзруйнованою кам’яною огорожею.

А тепер швиденько відлити.

Гарячою піною — по теплих каменях. Поліційне пісь-пісь.

Потонулі у жовтих бульбашках мурахи.

Полегшене зітхання.

Потому вони всі разом поповзли на ліктях і колінах до будинку. Наче справжні кіношні поліціянти. Потиху, потиху через траву. З кийками в руках (і з кулеметами в думках). На їхніх худорлявих, але мужніх плечах лежала відповідальність за майбутнє Доторканності.

Свою здобич вони запопали на задній веранді. Розкуйовджений зачіс. Фонтанчик у «токійській любові». А в іншому кутку — столяр з криваво-червоними нігтями. Самотній, ніби вовк.

Він спав. А отже, зводив нанівець усі їхні доторканні хитрощі.

Несподівану стрімку атаку.

Подумки вони вже читали газетні заголовки.

«Запеклий душогуб потрапляє у тенета поліції».

За таке нахабство, за зіпсовану розвагу їхня жертва заплатила. Заплатила сповна.

Поліціянти розбудили Велюту своїми черевиками.

Естаппен і Рахель прокинулися від враженого крику: так кричиш, коли тебе виривають зі сну, трощачи колінні чашечки. Їхні зойки померли і спливли животами догори, наче дохлі риби. Зіщулившись на долівці й хитаючись між страхом і небажанням вірити своїм очам, вони збагнули, що чоловік, якого б’ють, — то Велюта. Звідки він тут узявся? Що накоїв? Чому поліціянти привели його сюди?

Вони чули удари дерева у плоть. Черевика — у кістку. В зуби. Здушений хрип після удару ногою в живіт. Приглушений тріскіт черепа, який вдаряється об цемент. Клекотіння крові в грудях, коли легеню простромлює гострий кінець зламаного ребра.

Закусивши посинілі губи й вирячивши очі (з тарілки завбільшки), вони дивилися, заворожені тим, що відчували, але не розуміли: відсутністю в діях поліціянтів примхи. Безоднею там, де мав бути гнів. Тверезою, розважливою жорстокістю, ощадливістю в усьому, що вони робили.

Так відкорковують пляшку.

Закривають кран.

Лущать горішки, щоб добути зернята.

Через юний вік близнюкам було ще невтямки, що ці люди — лише підручні Історії. Що вона часом посилає їх виставити рахунок і стягнути борги з тих, хто порушує її закони. Що керують ними почуття первинні, але, парадоксальним чином, цілковито знеособлені. Почуття зневаги, породжене зародковим, неусвідомленим страхом — страхом цивілізації перед природою, страхом чоловіка перед жінкою, страхом сили перед безсиллям.

Підсвідоме прагнення людини нищити те, що вона не спроможна ні підкорити, ні обожествити.

Чоловічі Потреби.

Хоч тоді Естаппен з Рахеллю цього не розуміли, та того ранку вони стали свідками клінічної демонстрації у контрольованих умовах (зрештою, все це трапилося не на війні і не під час геноциду) властивого людській природі прагнення до панування. Структуризації. Порядку. Цілковитої монополії. То була людська Історія, що явилася неповнолітнім глядачам під личиною Божого промислу.

У тому, що трапилося того ранку, не було нічого випадкового. Нічого незакономірного. То не було ні епізодичне хуліганство, ні зведення особистих порахунків. То був чин епохи, яка закарбовувала себе у тих, хто в ній жив.

Поступ Історії наживо.

Якщо поліціянти завдали Велюті шкоди більшої, ніж намірялися спочатку, то тільки тому, що будь-якої спорідненості, будь-якого зв’язку між ним і собою, будь-якого уявлення про те, що, принаймні біологічно, він їм не чужий, вони позбулися ген-ген давно. Їм ішлося не про те, щоб заарештувати зловмисника, а про те, щоб викорінити страх. Знаряддя, яке дозволило б оцінити достатню для нього міру покарання, у них не було. Як, утім, і способу визначити, наскільки сильно чи безповоротно вони його скалічили.

На відміну від несамовитих натовпів релігійних фанатиків чи військ, кинутих на придушення бунту, того ранку у Серці пітьми загін доторканних поліціянтів діяв не безтямно, а ощадливо. Не хаотично, а ефективно. Не істерично, а відповідально. Вони не рвали на Велюті волосся і не палили його живцем. Не відтинали його геніталій і не запихали їх йому до рота. Не ґвалтували його. Не обезголовлювали.

Зрештою, вони ж не з епідемією боролися. Просто робили щеплення, щоб уникнути спалаху інфекції.

Того дня на задній веранді Дому Історії пані Еапен і пані Раджаґопалан, близнюки-амбасадори бозна-чого, дивлячись, як трощать і калічать того, кого вони любили, засвоїли два нові уроки.

Урок номер 1:

Крові на темношкірому тілі майже не видно (бум-бум).

Урок номер 2:

Але запах вона має.

1 ... 86 87 88 ... 96
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Бог Дрібниць», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Бог Дрібниць"