Читати книгу - "Червоний Дракон"

– З тобою було так добре.

Він дійсно плакав.

– Мені з тобою теж, Ді. Мені дуже подобалося. Прошу, не кривдь мене.

– Для мене все скінчено. Я не можу віддати тебе Йому. Знаєш, що він із тобою зробить?

Тепер він ридав.

– Знаєш, що зробить? Він закусає тебе до смерті. Краще тобі піти зі мною.

Вона почула чиркання сірника, відчула запах сірки, потім звук – вжух! У кімнаті стало жарко. Дим. Вогонь. Те, чого вона більше за все боялася. Вогонь. Будь-яка біда краща за вогонь. Реба сподівалася, що помре з першого ж пострілу. Напружила ноги, наче готувалась бігти.

Схлипування.

– Ох, Ребо, я не можу дивитися, як ти гориш.

Дуло полишило її горло.

Одночасний постріл із обох стволів, тоді як Реба схопилася на ноги.

У вухах задзвеніло, вона подумала, що її підстрелили, подумала, що померла, а тоді радше відчула, а не почула, як щось важко гепнулося на підлогу.

Дим і тріскіт полум’я. Вогонь. Вогонь змусив її отямитися. Вона відчула жар на руках і обличчі. Геть звідси. Реба наступила на чиїсь ноги й, задихаючись, повалилася долі біля ліжка.

Треба триматися підлоги, пірнати під дим, як її вчили. Не біжи, бо в щось вріжешся й помреш.

Її замкнено. Замкнено в цьому будинку. Вона пішла, пригинаючись, торкаючись пальцями підлоги, і намацала ноги, з іншого боку – волосся, під волоссям руки вгрузли в щось м’яке. Тільки місиво, гострі уламки кісток і відірване око.

Ключ у нього на шиї… не барися. Вона схопилася обома руками за ланцюжок, сіла на його ноги й смикнула. Ланцюжок порвався, і Реба покотилася назад, потім знов підвелася. Повернулася, не в змозі визначити напрямок. Спробувала просуватися навпомацки, оглухлими вухами прислухатися до звуків крізь тріск вогню. Ось бік ліжка… який бік? Вона знов наткнулася на тіло й стала прислухатися.

БОМ, БОМ – це бив годинник. БОМ, БОМ – у вітальню, БОМ, БОМ – тепер праворуч.

Горло пекло від диму. БОМ, БОМ. Ось двері. Шпарина під ручкою. Не впусти ключ. Відімкни замок. Прочини двері. Повітря. Уперед, на покіт. Повітря. Реба впала на траву. Підвелася на руки й ноги та поповзла.

Вона стала на коліна, щоби плеснути в долоні, вловила луну від будинку й поповзла геть від нього, роблячи глибокі вдихи, доки не змогла стати на ноги. Вона пішла, потім побігла, потім наштовхнулася на щось і знов побігла.

49

Визначити розташування будинку Френсіса Доларгайда було нелегко. У документах «Ґейтвею» була зазначена лише абонентська скринька в Сент-Чарльзі.

Навіть робітникам шерифського відділку Сент-Чарльза довелося скористатися робочою схемою енергетичної компанії, аби визначити точну адресу.

Шериф запросив SWAT Сент-Луїса до берега ріки, і звідти караван тихо рушив автомагістраллю штату 94. У першій автівці поруч із Ґремом сидів помічник шерифа й показував шлях. Кроуфорд нахилився між ними з заднього сидіння й присмоктував ротом, намагаючись дістати щось між зубів. На північному виїзді з Сент-Чарльза вони потрапили в нечисленний потік машин – повний дітлахів пікап, пасажирський автобус «Ґрейгаунд» і евакуатор.

Виїхавши нарешті за межі міста, вони побачили заграву.

– Це там! – сказав помічник шерифа. – Там будинок!

Ґрем натиснув на педаль газу. Заграва все яскравішала, поки вони неслись по шосе.

Кроуфорд клацнув пальцями, щоб йому подали рацію.

– Усім підрозділам, це горить його будинок. Пильнуйте. Він може спробувати втекти. Шерифе, поставимо тут блокпост, якщо можливо.

Густий стовп іскор і диму хилився над полями на південний схід, а тепер навис і над ними.

– Сюди, – сказав помічник, – звертайте на гравій.

І тоді вони побачили жінку, її чорний силует на тлі вогню, побачили саме тоді, коли вона їх почула й простягла до них руки.

А потім величезне полум’я вибухнуло вгору, навсібіч, палаючі бруси й віконні рами описували арки в нічному небі, палаючий фургон завалився на бік, оранжеві обриси дерев раптом спалахнули й згасли. Земля затряслася, і вибухова хвиля загойдала поліцейські автівки.

Жінка лежала на дорозі долілиць. Кроуфорд, Ґрем і помічники шерифа вибралися з машин і побігли до неї крізь вогняний дощ, деякі пробігли повз із пістолетами напоготові.

Кроуфорд прийняв Ребу від помічника, що збивав з її волосся іскри.

Він узяв її за руки, нахилився впритул до її обличчя, червоного від світла пожежі.

– Френсіс Доларгайд, – мовив Кроуфорд і обережно її потрусив. – Френсіс Доларгайд, де він?

– Він там, – відповіла Реба, підвівши брудну руку до жару, потім опустила її. – Він мертвий, там.

– Ви напевне знаєте? – спитав Кроуфорд, вдивляючись у її незрячі очі.

– Я була з ним.

– Розкажіть мені, будь ласка.

– Він вистрелив собі в обличчя. Я рукою намацала. Він підпалив будинок. Він застрелився. Я рукою намацала. Він лежав на підлозі. Я намацала те місиво рукою, можна мені сісти?

– Так, – сказав Кроуфорд.

Він улаштувався з нею на задньому сидінні поліцейської машини. Обійняв її, і Реба заплакала, ткнувшись йому в щелепу.

Ґрем стояв на дорозі й дивився на полум’я, поки шкіра обличчя не почервоніла й не заболіла.

Вітри у височині підхопили дим і рознесли його проти місяця.

50

Ранковий вітер був теплим і вологим. Гнав клаптики хмар понад почорнілими димовими трубами, де колись стояв будинок Доларгайда. Низько над полями стелився димок.

На вугілля впали кілька крапель дощу і вибухнули маленькими клубами пари й попелу.

Неподалік стояв пожежний автомобіль із увімкненою блимавкою.

С. Ф. Ейнсворт, голова відділу вибухівки ФБР, стояв із Ґремом з навітряного боку руйновища й проливав каву з термоса.

Ейнсворт зіщулився, коли місцевий пожежно-технічний експерт почав розгрібати попіл граблями.

– Слава Богу, що їм ще заспекотно туди лізти, – сказав він краєм рота.

Із представниками місцевої влади Ейнсворт поводився по-обачному привітно. Із Ґремом він міг говорити відверто.

– Чорт, доведеться протовплюватися. Тут, бляха, справжня індича ферма129 зчиниться, щойно спецпредставники й констеблі доїдять свої млинці й посеруть. А тоді злетяться сюди на допомогу.

Поки з Вашингтона не приїхав улюблений «підривний» фургон Ейнсворта, голові довелось обходитися тим, що він привіз із собою літаком. Він дістав із багажника патрульної машини вицвілу брезентову сумку, якої користуються морські піхотинці, й розпакував свою білизну з номексу130, азбестові черевики й робу.

– Вілле, можеш описати мені вибух?

– Яскраве світло, спалахнуло й згасло. Потім потемніло внизу. Купа всього злетіло в повітря: віконні рами, пласкі шматки покрівлі, навсібіч летіли уламки й падали в полях. Ще була ударна хвиля, потім здійнявся