Читати книгу - "Гармонія , Анна Стоун"

* * *

Альбрехт справді повернувся через три години. Та цього разу на нього вже чекали.

— Альбрехт, можна з вами поговорити?

Канна сиділа на ліжку, склавши руки, і дивилася на нього серйозно. Він зрозумів, у чому справа, і сів поряд.

— Мерлін сказав, що ви знаєте щось про мою доньку. Розкажіть мені! — її голос був твердим.

Альбрехт злегка стиснув губи — розраховував, що Мерлін сам усе пояснить.

— Так, я знайомий з нею. Зараз її немає в замку. Але вона дуже хотіла вас знайти.

— Справді? Рада шукала мене? — здивувалась Канна.

— Так. Вона вас любить. І сумує.

Він розповів, як вони познайомилися, згадав слова Оракула, й навіть те, що Рада брала участь у війні.

— У вас хоробра й розумна донька. Напевно, це вона отримала від вас.

— Їй довелося стільки пережити… І все через мене. Це ж мене вона шукала. І тепер теж застрягла тут. — зітхнула жінка.

— Спочатку їй справді було важко. Але тепер вона вже звикла. І хоче повернутися додому разом із вами.

Канна посміхнулася, але в її усмішці відчувалась гіркота.

— Я б з радістю... Але ні.

— Ви не хочете повертатися у двадцяте століття? — здивувався Альбрехт.

— Так, я там народилася. Але той час мені чужий.

— Невже там усе настільки погано?

— Для мене — так. Я рада, що в моєї доньки є такий друг, як ви. Я дуже за неї хвилювалася. Але тепер бачу: з вами вона у безпеці.

— Ви мені лестите. — зніяковів Альбрехт.

— Аж ніяк. Я пожила на світі й знаю людей. Скажіть... Ви колись втрачали близьких?

— Так... Маму й сестру. — він опустив погляд. — Їх убили імператорські карники. Вони прийшли за мною, але не знайшовши — знищили всіх.

— Пробачте. Це було так нетактовно… Я вас розумію… У мене були дві молодші сестри. Стався напад Мисливців за магією. Марту вбили, їй було лише тринадцять. Молодша теж загинула. Так, наш рід проклятий. Але ми ніколи не відмовлялися від кохання й дітей.

— Що ви маєте на увазі? — насторожився Альбрехт.

— Моїм батькам вдалося обійти прокляття. Може, й Раді пощастить. Але…

— Але що?

— Мало хто зможе прийняти її, коли дізнається.

Альбрехт важко зітхнув. 

— Вона впорається. Їй це вдасться.

Канна подивилася на нього так, ніби знала щось більше.

— Моїх батьків врятувало кохання. Саме воно давало їм сили боротися. Тож я можу побажати доньці тільки істинного кохання.

Альбрехт замовк. Замислився.

— Але ж вони все одно загинули.

— Так. Але прожили разом двадцять років. А це величезний термін для нашого роду! В прокляттях говорилося «і не побачать люблячі батьки дитинства своїх дітей…» Вони позбавили себе зору, навчившись бачити без нього. — Альбрехт здригнувся, коли жінка поклала свою долоню поверх його. — Але поки що, їй краще просто пожити!

Вона сказала так, ніби знала думки про що думає Альбрехт. Йому нічого не залишалося як кивнути.