Читати книгу - "Зібрання творів у семи томах. Том 1. Вечори на хуторі біля Диканьки, Микола Васильович Гоголь"

поле: місце точнісінько вчорашнє: он і голубник стирчить; одначе клуні не видно. «Ні, це не те місце! Те, мабуть, далі. Треба, певно, звернути до клуні!» Вернувшись назад, пішов іншою дорогою — клуню видно, а голубника нема! Знову повернув ближче до голубника — клуня сховалась. А в полі, як навмисне, почав накрапати дощик. Побіг знову до клуні — голубник пропав, до голубника — клуні немає. «А щоб тобі, проклятий сатано, не довелося дітей своїх бачити!» А дощ припустив, як з відра. Тоді, скинувши нові чоботи і загорнувши їх у хустку, щоб не пожолобились од дощу, чкурнув він звідти, мов той панський іноходець. Вліз у курінь, мокрий, як хлющ, накрився кожухом і почав крізь зуби щось бурчати й голубити чорта такими словами, яких я ще зроду не чував. Признаюся, напевно, я почервонів би, коли б це було вдень.

Вранці прокинувся, дивлюсь: дід уже ходить по баштану, наче нічого й не сталося, і кавуни лопушинням накриває. За обідом знову почав жартувати старий, лякав меншого брата, що проміняє його на курку замість кавуна; а, пообідавши, зробив з дерева пищик і почав грати; потім дав нам бавитися диню, зігнуту в три погибелі, наче гадюка, він називав її турецькою. Тепер таких динь я ніде вже й не бачив. Насіння, правда, добув він десь далеко. По вечері, як уже стемніло, дід пішов із заступом прокопати нову грядку на пізні гарбузи. Ідучи мимо того завороженого місця, не витерпів він і пробурчав крізь зуби: «Прокляте місце!» — вийшов на середину, де не витанцьовувалось позавчора, і вдарив сердито заступом. Зирк, кругом нього знову те ж саме поле: з одного боку стирчить голубник, з другого — клуня. «Ну, добре ж, що догадався я взяти з собою заступ. Он і стежка! он і могилка стоїть! он і гілка навалена! а он-он і свічка горить! Якби тільки не помилитись!»

Потихеньку побіг він, піднявши заступ угору, так, ніби хотів ним почастувати кабана, що затесався на баштан, і спинився коло могилки. Свічка погасла; на могилі лежав камінь, зарослий травою. «Цей камінь треба підняти», — подумав дід і почав обкопувати його з усіх боків. Великий проклятий камінь! проте, міцно обпершись ногами об землю, він зіпхнув-таки його з могили! «Гу!» — загуло по долині. «Туди тобі й дорога! Тепер піде діло швидше».

Дід зупинився, вийняв ріжок, насипав на кулак табаки і вже лагодився піднести до носа, аж ось над головою у нього — «ачхи!» Щось чхнуло, та так, що аж дерева захитались, і дідові оббризкало все лице.

— Коли хочеш чхнути, то хоч би вбік одвернувся! — промовив дід, протираючи очі. Озирнувся, немає нікого. — Ні, не любить, мабуть, чорт табаки! — Дід заховав ріжок за пазуху і знову взяв у руки заступ. — Дурень же він, бо такої табаки ні дідові його, ні батькові не доводилось нюхати!

Почав копати — земля м’яка, заступ так і грузне. Ось щось брязнуло. Викидавши землю, побачив він казана.

— Ага, голубчику! ось де ти! — скрикнув дід, засовуючи під нього заступ.

— Ага, голубчику, ось де ти! — запищав пташиний ніс, клюнувши казан.

Одступив дід і заступ випустив з рук.

— Ага, голубчику, ось де ти! — забекала бараняча голова на верхівці дерева.

— Ага, голубчику, ось де ти! — ревнув ведмідь, висунувши з-за дерева свою морду.

Мурашки полізли у діда по спині.

— Та тут страшно й слово сказати! — промовив він сам до себе.

— Тут страшно й слово сказати! — пискнув пташиний ніс.

— Страшно й слово сказати! — забекала бараняча голова.

— Слово сказати! — ревнув ведмідь.

— Хм! — сказав дід, і сам злякався.

— Хм! — запищав ніс.

— Хм! — бекнула голова.

— Хум! — ревнув ведмідь.

І ввижається дідові, що з-за гори виглядає якась пика…

Зі страхом озирнувся він: Боже ти мій, яка ніч! ні зірок, ні місяця; кругом провалля; коло ніг круча — безодня; над головою нахилилась гора, от-от, здається, гупне на нього! і ввижається дідові, що з-за неї виглядає якась пика: леле! ніс, як міх у кузні; ніздрі — хоч по відру води лий у кожну! губи, їй-богу, як дві колоди! червоні баньки викотились наверх, ще й язик висолопила, дражниться!

— Чорт з тобою! На тобі й скарб твій! Отака мерзенна пика! — Дід покинув казан і вже хотів був тікати, озирнувся: як не було нічого. — Це ж тільки лякає нечиста сила!

Взявся знову до казана — ні, важкий! Що робити? Не тут же його залишати! От, напруживши всі сили, вхопився він за нього руками:

— Ну, разом, разом! ну, ще трохи! — і витяг! — Ух! тепер понюхати табаки!

Вийняв ріжок. Одначе перш, ніж понюхати, пильно подивився, чи нікого немає. Здається, що ні; аж ось ввижається йому, що пень дерева пихкає і дметься, показуються вуха, наливаються червоні очі, роздуваються ніздрі, ніс наморщився, от-от чхне. «Ні, не понюхаю табаки! — подумав дід, сховавши ріжок, — знову заплює чортяка очі!» Вхопив казана і скільки духу тікать. Тільки чує, а позаду щось так і чеше його лозиною по ногах. «Ой, ой, ой!» — покрикнув тільки дід, біжучи з усієї сили. І вже як добіг до попового городу, тоді тільки почав потроху переводити дух.

«І куди це запропастився дід?» — думали ми, дожидаючи його години зо три. Вже з хутора давно прийшла мати і принесла горщик гарячих галушок. Діда нема та й нема! Сіли знову вечеряти самі. Після вечері мати вимила горщик, дивиться, куди б вилити помиї, щоб не на грядку, аж бачить — сунеться прямо їй назустріч кухва. У небі було