Читати книгу - "Хроніка війни. 2014—2020. Том 2. Від першого до другого «Мінська»"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Але я от горджуся Васьом нашим, бо то мій син. Ото в першу чергу — що мій син, а не тому, що герой чи не герой. Мені, як батькові, хотілося б, кіть він був живий, і не потрібно нам ніяких його нагород і звань героя: подивіться скільки їх, порахуйте! — він кивнув рукою в бік столу, на якому раніше Марія Йосипівна розкладала Васині нагороди. — То був мій синок, на якого я покладався і думав, що він буде моїм захистом, а виявилося... Нехай навіть зараз тут уся шафа в нагородах. Так, це бважливо, що його відзначили, але я лишився без сина... Лишилася саменька й наша менша доня Ясочка...
Василь Білак
Коли ми прощалися з батьками Василя, то мати згадала про капсулу з бажаннями, яку ще в школі він з однокласниками заклали на подвір’ї: таких капсул тоді багато закладали в школах — то була така традиція десятиліття.
— Тоді Вася написав: «Хочу прожити гідне життя». І ми точно з чоловіком знаємо, що бажання його здійснилося... Він прожив коротко, мало, дуже, але так, як треба.
РОМАН СОВЛИЧ (05.11.1993 — 09.02.2015) 128 ОГПБр
Останній дзвінок Романа додому був напередодні загибелі, увечері: голос був страшенно втомлений і зовсім тихий, а в Георгіни в голові лиш туди-сюди літало якесь таке відчуття «останнього разу», як тоді, коли вони прощалися вдома на початку січня, після відпустки.
— Рома, я тут все зроблю, що повіш, скільки треба грошей — я зберу, заплачу, кому треба, ти тільки повернися додому.
— Ти знаєш, тепер я б з удовольствієм повернувся додому, але вже не можу, — незвично безнадійно, тим самим втомленим голосом відповідав брат.
А наступного дня звичний ранковий сестрин дзвінок Роман відхилив. Вона розуміла, що йому не завжди до розмов, і чекала, коли він передзвонить сам. Алевін не набирав. Георгіна сиділа біля великого вікна на кухні й дивилася н сутінкове небо, яке ніби сірий брудний мішок зібрало в себе все живе й приємне й сунуло кудись далі. Із вікна проглядалася ґрунтова дорога до їхнього дому, і зараз їй найбільше хотілося побачити на ній свого Ромі.
— Не дзвонить? — Георгіна набрала братову наречену.
— От секунду тому трубку поклала. Дзвонив і казав, що вночі сильно стріляли, але зараз трохи спокійніше. Що головне — усі живі.
Але Георгіна все одно не знаходила місця і спокою й продовжувала набирати Романа. Він знову відхиляв, відхиляв, відхиляв, потім й зовсім перестав брати слухавку, а в обід абонент зник зі зв’язку.
— Де Рома? Де Вася, хлопці? — наступного дня нарешті додзвонилася до одного з побратимів.
— Та розумієш, вчора вони мали виїхати, — той почав дуже непевно й повільно розповідати про минулий день.— Поїхали й не повернулися; але ти не переживай, бо найгірше, що могло статися, то — полон, а звідти ми їх попробуємо витягнути.
Георгіна забила на сполох: набрала Марію Йосипівну, маму Василя Білака, і вони почали шукати Рому та Васю вже спільними силами. Але їй не давали спокою слова побратимів про полон, і вона розпочала самотужки моніторити сепаратистські ресурси в пошуках хоча б якихось відомостей про полонених і поранених в шпиталях окупованої території — прізвища, прикмети, фото, відеоролики.
Роман Совлич
— Я дивилася тільки короткі відео, бо це словами не передати, як тяжко дивитися, щосекунди розглядаючи, чи там немає твого брата чи його... тіла. А потім, знаєш, рука моя сама потягнулася до якогось довгого 10-хвилинного відео. І я його увімкнула. На ньому бойовики жорстоко б’ють двох наших закривавлених військових; я бачила невеличкі українські прапорці-наліпки на рукавах тих хлопців, яких били. А потім я побачила бороду, довге волосся й так голосно скрикнула «Рома!», що на той вереск збіглися і діти, і мама, і мій чоловік. Але чоловік був певен, що то не Рома, бо знайшов схожість тільки в бороді. І попросив мене більше не дивитися тих відео. Але хіба я могла? Тому коли він вийшов з кімнати, я насмілилася продовжити дивитися: бачу руки — розумію, що то наші руки, бачу ноги — то наші ноги. А потім камера проїхалася нагору, і я побачила Ромине обличчя, повністю. І це точно був він: його воєнна руда борідка, його довге волосся, зачесане догори, і все було в крові. Зберігши на комп’ютері це відео, Георгіна миттю набрала слідчого з Ужгорода, який вів справу про зникнення Романа. Але і там не дуже повірили, що він мертвий, навпаки — намагалися заспокоїти й переконати, що це може бути нарізка відео, і він може бути живий.
І на тих словах Георгіна якось із горем навпіл пережила ще два тижні, періодично набираючи то шпиталі, то морги.
— А потім нам розповідали, що Рома лежить із простреленою головою в комі в донецькій лікарні: ми тоді бігом знайшли контакти нашої родички, яка не змогла виїхати з окуповано території, і вона рушила до Донецька шукати того хлопця, що лежав у комі.
Георгіна періодично показувала мені закладки у своєму телефоні, які вона робила з тих ресурсів, де знаходила якісь відомості про Рому, про «Цербер», про того пораненого хлопця в донецькій лікарні.
— Але раптом Марії Йосипівній, це Васьова мама, зателефонували з Дніпра, щоб вона приїхала на впізнання. Звідти вона дзвонила мені і розповідала, як впізнала Васю і що має надію знайти й нашого Романа.
Я була вражена її стійкістю: побачити тіло своєї дитини, і після цього ще й шукати нашого Рому... Ну можеш це собі уявити? Але вона шукала. А ми надіялися. Васю повезли додому, а ми тут читали за нього в храмі молитви.
А вранці до втомленої очікуванням Георгіни знову зателефонувала Марія Йосипівна.
— Пробачте мені... я не хочу бути чорним вісником, але вам треба їхати до Дніпра... Здається, Рому таки знайшли.
Георгінин чоловік, тітка та Ромина наречена рушили на Схід, а Георгіна з мамою і братом, ніби вже розуміючи неминуче, почали готуватися до похорону. Мамі
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Хроніка війни. 2014—2020. Том 2. Від першого до другого «Мінська»», після закриття браузера.