Читати книгу - "Маленькі жінки. II частина"

– Вона вже напускає на себе поважність, – сказав Лорі, який розглядав висунуту ідею як прекрасний жарт. – Чи можу поцікавитися, на які кошти ви маєте намір утримувати ваш заклад? Якщо всі учні – безпритульні діти, боюся, ваш урожай не буде прибутковим у життєвому сенсі, пані Баер.

– Не отруюй радість, Тедді. Звичайно, в мене будуть багаті учні теж – можливо, ми почнемо тільки з багатих, а потім, коли початок буде покладено, я зможу взяти одного-двох безпритульних – вже для власного задоволення. Діти багатих людей часто потребують турботи і ласки не менше, ніж бідні. Я бачила таких нещасних – кинутих на піклування слуг або соромливих малят, яких штовхають вперед, змушуючи грати на публіку, що по-справжньому жорстоко. Деякі з них – неслухняні, й це все через неправильне виховання або відсутність уваги, інші ж позбулися матері. До того ж навіть кращим із них доводиться пройти через підлітковий період, коли незграбна дитина найбільше потребує терпіння й доброти з боку його вихователів. Оточуючі сміються над ними, шпиняють, намагаються прибрати з очей і чекають, що ці затуркані діти раптом перетворяться на прекрасних молодих чоловіків. Хлопчики рідко скаржаться – мужні маленькі душі, – але вони страждають від цього. Я сама переживала щось подібне і знаю, як це. У мене викликають особливий інтерес такі незграбні ведмежата, і я завжди намагаюся дати їм відчути, що їхні незграбні руки й ноги, плутанина в головах не заважають мені бачити добрі, чесні, повні найкращих прагнень хлоп’ячі серця. До того ж у мене є досвід: хіба не виховала я одного хлопчика, який став гордістю своєї сім’ї?

– Засвідчую, що ти намагалася це зробити, – сказав Лорі та подивився на неї напрочуд вдячним поглядом.

– І я досягла успіху понад свої очікування: ось ти – солідний, розсудливий, діловий чоловік, який робить масу добрих справ і збирає подяки бідняків, а не долари. Але ти не просто ділова людина: ти сам насолоджуєшся життям і дозволяєш іншим розділити це задоволення з тобою, як завжди чинив у минулі часи. Я пишаюся тобою, Тедді, бо з кожним роком ти стаєш дедалі кращим, і всі відчувають це, повір, хоч ти й не даси їм сказати про це. Тож коли в мене будуть нові учні, я просто вкажу їм на тебе зі словами: «Ось, дивіться, це зразок для вас, мої хлопчики!».

Бідний Лорі не знав, куди подіти очі. Щось схоже на давню хлоп’ячу сором’язливість охопило його, коли цей потік похвал змусив всіх обернутися до нього зі схвальними поглядами та усмішками.

– Послухай, Джо, це, мабуть, занадто, – почав він. – Ти зробила для мене стільки, що я ніколи не зможу віддячити тобі інакше, як щосили намагатися бути гідним цих слів, не розчарувати тебе. Щоправда, потім ти, так би мовити, відреклася від мене. Але я не залишився без підтримки, і якщо домігся якогось успіху, то ти можеш подякувати і цим двом, – він ласкаво поклав одну руку на білу голову дідуся, іншу – на золотисту голову Емі, бо всі троє завжди трималися разом.

– Я вважаю, що сім’я – це найпрекрасніша річ на світі! – вигукнула Джо, яка в цю хвилину була в надзвичайно піднесеному настрої. – Я сподіваюся, що, коли в мене буде своя, вона виявиться такою ж щасливою, як ті три, що я найкраще знаю і найбільше люблю. Якби тільки тут були ще Джон і мій Фридрих, це був би справжній маленький рай на землі, – додала вона вже спокійніше.

Коли Джо пішла у свою кімнату після цього радісного вечора сімейних рішень, планів і надій, її серце було так переповнене щастям, що заспокоїти його вона могла лише опустившись на коліна у порожньому ліжку, яке завжди стояла поруч з її власним, і з ніжністю згадувати Бет.

Це був цілковито вражаючий рік, бо все йшло чудово і незвичайно швидко. Не встигла Джо озирнутися, як вже була заміжня й оселилася у Пламфільді. Потім з’явилися, як гриби після дощу, шість або сім хлопчиків. І всі навчалися тут у злагоді – бідні так само, як і багаті, – на подив усіх тутешніх. Добрий пан Лоуренс раз у раз знаходив нужденну дитину й благав Баерів зглянутися над хлопчиком, за утримання якого він із радістю платитиме ту невелику суму, що буде потрібна. Таким чином, хитрий старий джентльмен обійшов горду Джо й зумів надати їй тих хлопчиків, якими вона займалася з особливим задоволенням.

Зрозуміло, спочатку це була важка робота, і Джо через недосвідченість робила безліч помилок, але розсудливий професор привів їхній корабель у більш спокійну гавань, і навіть найнерозсудливіший бешкетник був врешті-решт приборканий.

Як раділа Джо своїй «купі хлопчиків» і як журилася б дорога тітонька Марч, аби могла бачити, як священні засади благопристойного, доглянутого Пламфільда руйнуються всіма оцими Томами, Діками й Гаррі[100]!

Мабуть, те, що сталося, можна було вважати верхом справедливості, адже за життя стара дама була грозою для всіх хлопчиків на кілька миль навколо, а тепер ці вигнанці досхочу пригощалися колись забороненими сливами, збивали черевиками гравій на доглянутих доріжках, не отримуючи за це догани, і грали в крикет на великому полі, де раніше паслася дратівлива корова зі зламаним рогом, що ніби запрошувала сміливців прийти і бути збитими з ніг. Школа ставала свого роду раєм для хлопчиків, і Лорі запропонував назвати її «Садочок Баерів»[101], на честь її керівників. До того ж назва влучно відображала вдачу її мешканців.

Цей навчальний заклад так і не став модною школою, а професор не нажив багатства, але вона стала тим, чим і хотіла зробити її Джо, – щасливою рідною домівкою для хлопчиків, які потребують виховання, турботи й доброти.

Незабаром всі кімнати в будинку були заповнені учнями, кожна маленька ділянка в саду мала свого власника, хлів наповнився домашніми тваринами. Тричі на день Джо усміхалася своєму Фридриху, сидячи на чолі довгого столу, обабіч якого займали свої місця веселі юні особи, що поверталися до неї з вдячними поглядами, довірчими промовами і вдячністю в серцях, повних любові до «мами Баер».

Тепер їй вистачало хлопчиків, і Джо ніколи не втомлювалася від них, хоч це були аж ніяк не янголи, а деякі з них стали джерелом постійних турбот і тривог для професора й професорки. Але її віра в те, що добру відведене своє місце в серці найбільшого неслуха й зухвальця, дарувала їй терпіння й майстерність, які згодом ставали першопричиною успіху. Адже жоден хлопчик не міг встояти проти «тата Баера», сяючого доброзичливою усмішкою, точно сонце,