Читати книгу - "Шовкопряд, Джоан Роулінг"

— Мабуть, ви ще й згадаєте, по що він сюди приходив,— засміялася Робін.— Цікаво було б знати, що він читав.

— О так, я пам’ятаю,— одразу озвався її супутник.— Він купив три романи: «Свободу» Джонатана Франзена, «Безіменне» Джошуа Ферріса і... забув, що третє... він мені казав, що їде у відпустку і хоче поживу для розуму. Поговорили про феномен електронних книжок — він до пристроїв для читання ставився терпиміше, ніж я... Так, десь тут,— пробурмотів він, копирсаючись у кошику. Робін без великої охоти приєдналася до пошуків.

— Восьме,— промовила вона.— А чому ви такі певні, що то було восьме?

Бо дні, подумала вона, у цій присмерковій і пліснявій атмосфері, мабуть, легко змішуються в суцільну масу.

— Був понеділок,— відповів продавець.— Приємна розмова — обговорювали Джозефа Норта, про якого містер Квайн плекав теплі спогади.

Робін так і не зрозуміла, чому саме той конкретний понеділок співрозмовник вважав за восьме, але не встигла вона поставити питання, як він з тріумфальним зойком видобув з глибин кошика старезний том у м’якій палітурці.

— Ось ми де. Ось! Я знав, що маю цю книжку.

— Я от вічно плутаю дати,— збрехала Робін, поки йшли до каси з трофеєм.— Коли я вже тут, гадаю, Джозефа Норта у вас немає?

— Він написав одну-єдину книжку,— зітхнув старий.— «До мети». І я знаю, що вона в нас є, це одна з моїх улюблених...

Він знову потягнувся по драбину.

— Я повсякчас плутаю дні,— хоробро повторила Робін, знов споглядаючи гірчичні шкарпетки.

— Багато хто плутає,— самовдоволено сказав старий,— але я є адептом реконструктивної дедукції, ха-ха. Я згадав, що був понеділок, бо саме по понеділках я купую свіже молоко, і щойно повернувся з молочної крамниці, коли зайшов містер Квайн.

Робін чекала, поки старий над її головою оглядав полиці.

— Я пояснив поліції, що зміг точно згадати конкретний понеділок через те, що ввечері ходив у гості до мого друга Чарльза — я це часто роблю по понеділках, але в той раз чітко запам’ятав, що розповідав йому, як Оуен Квайн прийшов до моєї книгарні, і ще ми говорили про п’ятьох англійських єпископів, які того-таки дня зреклися Риму. Чарльз — проповідник в англіканській церкві. Для нього це важливо.

— Розумію,— відповіла Робін, подумки відзначаючи, що треба перевірити дату цього зречення. Старий знайшов книжку Норта і повільно спускався з драбини.

— Так, і я пам’ятаю,— додав він з ентузіазмом,— що Чарльз мені показував фото провалу в ґрунті, який за ніч з’явився у Шмалькальдені, це в Німеччині. Під час війни ми квартирувалися біля Шмалькальдена. Так... пригадую, того вечора мій друг перервав мою оповідь про Квайна у моїй книгарні (він письменниками не надто цікавиться) і спитав: «А ти часом не в Шмалькальдені був?»,— (тепер слабкі вузлуваті руки поралися над касою),— і сказав, що там утворився величезний кратер... наступного дня в газетах були неймовірні фото... Пам’ять — дивовижна річ,— мовив старий самовдоволено, передаючи Робін коричневий пакет з її двома книжками й отримуючи натомість десятифунтову банкноту.

— Пригадую цей провал,— сказала Робін, знову брешучи. Вона дістала мобільний і натиснула кілька кнопок, поки старий ретельно перераховував решту.— Так, ось... Шмалькальден... просто диво, отак нізвідки — і така діра. Але сталося це,— додала вона, піднімаючи очі на старого,— першого листопада, а не восьмого.

Той аж моргнув.

— Ні, то було восьме,— заявив він з усією певністю, яку міг добути зі свого глибокого незадоволення власною помилкою.

— Але гляньте,— сказала Робін, показуючи йому крихітний екран; старий зсунув окуляри на лоба, щоб роздивитися.— Ви впевнені, що говорили про Оуена Квайна і про кратер в одній і тій самій розмові?

— Якась помилка,— буркнув її співрозмовник, незрозуміло — про сайт «Гардіан», про себе чи про Робін. Тицьнув їй назад телефон.

— Ви не пам’я...

— Це все? — гучно спитав він, розсердившись.— Тоді гарного дня вам, прощавайте.

І Робін, упізнавши впертість ображеного старого егоїста, пішла під дзенькання дзвоника на дверях.

36

Mr. Scandal, I shall be very glad to confer with you about these things which he has uttered—his sayings are very mysterious and hieroglyphical.

William Congreve, Love for Love[42]

Страйк від самого початку вирішив, що обраний Джері Вальдгрейвом ресторан «Симпсон» на Стренді — то дивне місце для зустрічі за обідом. Його цікавість тільки зросла, коли попереду постав величний кам’яний фасад з обертовими дерев’яними дверима, мідними табличками і підвісним ліхтарем. Стіну навколо входу було оздоблено кахлями з шаховими мотивами. Страйк зроду сюди не заходив, хоча ресторан був одним зі старожитніх закладів Лондона. Вважав, що це пристановище багатих ділків і гостей міста, яким закортіло себе побалувати.

Та щойно увійшовши до фойє, Страйк почувся мов удома. Ресторан, колись шаховий клуб для джентльменів, заговорив до нього давньою й знайомою мовою: мовою ієрархії, порядку, статечної пристойності. Тут були присутні притаманні лондонській «Клубландії» темні, каламутні кольори, яким надавали перевагу чоловіки поза присутністю жіноцтва; товсті мармурові колони, солідні шкіряні крісла, щоб було за що триматися п’яним денді. За подвійними дверима і гардеробною виднівся ресторан, обшитий темним деревом.

Страйк ніби опинився в сержантському клубі-їдальні, де часто бував у роки служби. Для повної схожості бракувало тільки символіки полку і портрета королеви.

Солідні стільці з дерев’яними спинками, білосніжні обруси, срібні тарелі, на яких спочивали величезні шматки яловичини; сідаючи за столик на двох під стіною, Страйк раптом зацікавився: а що про це місце подумала б Робін? Потішив би її цей пафосний традиціоналізм чи дратував би?

За десять хвилин увійшов, підсліпувато мружачись на приміщення, Вальдгрейв. Страйк підніс руку, і Вальдгрейв почовгав до нього.

— Добридень. Радий новій зустрічі.

Світло-каштанове волосся редактора було, як завше, скуйовджене, на лацкані пом’ятого піджака виднілася пляма від зубної пасти. До Страйка на протилежний бік столика долинули винні випари.

— Люб’язно з вашого боку погодитися на зустріч,— сказав Страйк.

— Та ні. Хочу помогти. Сподіваюся, ви не проти, що ми сидимо тут. Обрав цей ресторан,— мовив Вальдгрейв,— бо тут нікого знайомого не стрінеш. Мене сюди колись багато років тому приводив батько. Здається, нічого не змінилося.

Круглі очі Вальдгрейва за скельцями окулярів у роговій оправі блукали пліснявими гіпсовими оздобами над панелями темного дерева. Гіпс мав охристий відтінок, ніби від багатьох років куріння в цьому приміщенні.

— Колеги