Читати книгу - "Коли спалахують зорі, Наталія Ольшевська"

- Навіть не намагайтеся! Гени – потужна штука.

- Ей! Я ж…

- Діду! Це твій?!

   Тимур вибігає зі сторони вітальні та притискає до грудей руду пухнасту грудку. Лише коли він зупиняється біля нас – бачу висловухе кошеня.

- Пам’ятаєш, я запитав про що ти мрієш? Ти сказав, що уже здійснилося все, окрім кошеняти. Він твій. Звісно, я мав би порадитися з Камілою та Адамом, визнаю, але якщо вони будуть проти – бавитимешся з ним, коли будеш у мене.

- Та я обожнюю все руде! Можна? – дуже вчасно нерозважливість Адама підіймає голову, коли я планую погодитися на те, що кіт лишиться у батька. – Як назвеш? – запитує у Тіма, погладжуючи тваринку по спині.

- Подумаю ще. То ми його заберемо? – з такою надією зазирає у вічі, що відповідь для мене уже очевидна. - А до Ніки сьогодні поїдемо? Хочу їх познайомити!

- Вони приїдуть до нас завтра. Тоді й познайомиш.

- Дідусю, а у тебе ялинки не буде? Ми вчора прикрасили! Адам таку величезну приніс! Добре, що ми з Нікою розмалювали багато печива, яке зробила тітка Олеся. Іграшок могло не вистачити!

   Бачу, як тато переминається з ноги на ногу та натягує на обличчі посмішку. Це перший новий рік, який ми будемо зустрічати окремо. Але я ні про що не шкодую.

- Тім, у мене ідея! Давай сходимо за ялинкою і купимо усе для кошеняти. Я навіть роздягнутися не встиг.

- Давай! – швидко знову одягається і за руку з Адамом вони виходять за двері. Ловлю посмішку Адама і тільки зараз розумію, що він робить.

- Можемо поговорити? – запитує тато, щойно двері зачиняються. Киваю, знімаю верхній одяг та роззуваюся.

   Проходимо до вітальні, але щойно збираюся всістися на диван, тато стискає у міцних обіймах.

- Дякую, - шепоче у волосся.

- За що? – несміливо вкладаю руки на його спину. Досі до цього не звикла.

- За шанс. За те, що пробачила. Я знаю, що був поганим батьком. Але… Я дуже тебе люблю і неймовірно пишаюся. Спробую бути хоча б хорошим дідусем. Він так схожий на Артура…

- Я знаю. І у тебе чудово виходить, тату.

- Олена підписала документи на розлучення.

- Що? – відступаю на крок. – Але ж…

- Нехай забирає усе і котиться до біса. Я навіть воювати не буду. Я пішов на цей шлюб лише заради сина, аби забезпечити йому безбідне майбутнє, а лишився, щоб бути поруч з тобою. Та тепер… Артура немає, а у тебе все буде добре. За умовами шлюбного контракту в разі розлучення Олена отримує усе. Та все отримав я. Ні великий рахунок, ні статус не роблять людину щасливою. Це роблять діти. Пора мені на пенсію… Допомагатиму вам з Тимуром, поки він не піде в школу. Вам ще потрібно вчитися і для себе час знаходити…

   Не вигадую нічого кращого, як міцно його обійняти. За мамою я зовсім не сумую. За увесь час, що живу окремо, я побачила її лише раз – перше, що вона сказала: «Ти погладшала». Мені вистачить і моїх чоловіків для того, аби відчувати себе щасливою. А вона нехай живе своїм життям, якщо тепер у ньому для мене немає місця.

   Коли Тимур з Адамом повертаються і встановлюють дерево на кріплення - усі разом прикрашаємо  ялинку блискучими кульками та вогниками, які вони також принесли з собою. Обідаємо стравами з ресторану, які тато замовив, та їдемо до наступного будинку уже з рудим поповненням.

***

- Дівчинка!

- Хлопчик!

   За столом продовжують лунати викрики, поки Макар зі Світланою розрізають торт.

- Я ж казав! – зіскакує з місця Адам, коли з величезного торта дістають шматок з рожевим кремом.

Адам

   Інтуїція рідко мене підводить. Коли Макар сказав, що вони з мамою чекають на дитину  - я відразу знав, що буде дівчинка. Неймовірно за них радий. Та й моє життя, у якому, здавалося б, лишалася лише пустка – забуяло життям, наче після дощу в савані.

   - Можна? – простягаю долоню до її округлого живота.

- Звісно, - притискає її своєю рукою.

   Спочатку не відчуваю нічого, а через декілька секунд – легенькі рухи, які відчуваються так, наче накриваєш метелика долонями, а він під цим куполом розмахує крилами… У грудях все німіє. Там маленьке життя, нова людина...

Все ж таки жінка – дивовижне створіння. У ній може битися відразу два серця. Вона здатна дарувати світу нове життя… Може дати світу нову людину, яка його змінить... Все починається з жінки. Життя дарують саме вони. Тому їх потрібно любити та оберігати.

- Адаме, - накриває мою долоню своєю, - я дуже сподіваюся, що вона стане такою ж чудовою людиною, як і старший брат.

- Мам…

- Синку, як би не склалося наше життя, але я пишаюся тобою. Я виростила чудового чоловіка. Доброго, чуйного та з величезним серцем. Моментами я боялася, коли після сварок ти навідріз відмовлявся миритися з іншими дітьми, боялася, аби ти не став таким, як батько… Але ти не такий і ніколи не станеш. Тепер у тебе власна сім’я. Хоч і неофіційна, та це нічого не змінює – будь і далі для них опорою. Каміла – чудова дівчинка. Вона робить тебе щасливим, а від цього щаслива і я. Та до минулого більше повертатися не варто. Давай дивитися лише вперед.

- Добре. Попереду лише майбутнє.

- То як назвеш сестричку?

- Соломія, - відповідаю лише одним словом, підтримуючи її думку. - Ім’я хлопчика для страховки не придумав, тому у разі форс-мажору будете з Макаром викручуватися самі.

- Мені подобається.

- Мам, я хотів запитати у Макара… Але раз ми лишилися наодинці… Чим закінчився суд? Ти ж теж там була.

- Завідуючий дитячого будинку отримав два роки позбавлення волі разом з його спільниками за такі махінації. Я досі картаю себе… Якби сказала Макару – він би допоміг. Та я відчувала таку провину перед тобою… Вирішила зробити усе сама, а в результаті лише нашкодила… Хлопчик якраз переживав кризу трьох років… Опинився у оточенні зовсім чужих людей, коли втратив усіх близьких. Я так перед ним завинила…

- Припини, - обіймаю її за плечі. – Замкнутість після стресу – не так страшно, як аутизм. Робота з психологом уже дає результати. Його діагнозом з тебе просто висмоктали гроші, та це дурниці… Винні уже покарані. На місці завідуючого та психолога нові люди. А з дзвоном курантів ми усі розпочнемо нове життя.