Читати книгу - "Володар Перснів. Частина третя. Повернення короля, Джон Рональд Руел Толкін"

запалися, гори зсунулися, стіни обсипалися, розплавилися чи з гуркотом попадали; широкі смуги диму і гінкі його струмені валували й валували, доки злились у гігантську хвилю, клекітливий гребінь якої з несамовитою пінявою силою навалився на довколишні землі. І тоді, врешті, неозорими верстами, які розділяли Вежу та Гору, прокотилося гудіння, що перейшло в оглушливий гуркіт і у рев: земля ходила ходором, рівнина здибилась і тріснула, Ородруїн затрясся. З його розколотої вершини вирвався вогонь. Висушене блискавицями небо відповіло громом. Чорний дощ жалкими пасмугами батожив землю. І враз із епіцентру бурі, заглушаючи своїм вереском усі інші звуки та роздираючи навпіл хмари, виринули назґŷли, метаючись, неначе запалені ядра, в полоні вогненної руїни гір і неба, потріскуючи, вичахаючи, гинучи...

— Ну, Семе, це вже й справді кінець, — почувся голос поряд із ним.

То був Фродо, блідий і виснажений, але таки Фродо, і в очах його світився тихий спокій: ані вольового напруження, ні шалу, ні бодай тіні страху. Тягар спав із нього. То був ласкавий Семів господар із милих серцю ширських часів.

— Пане! — скрикнув Сем і впав навколішки.

Світ довкола западався в руїну, проте він якусь мить не відчував нічого, крім радості, непереборної радості. Тягаря не стало. Його пан уцілів, і знову став собою, і був вільний. А тоді Семів погляд упав на його покалічену і закривавлену руку.

— Бідна твоя рука! — мовив гобіт. — А я навіть не маю, чим її перев’язати, щоби полегшити біль. Ліпше б він відгриз цілу мою руку. Ну, та тієї потвори вже ніщо не поверне й ніколи.

— Так, — відказав Фродо. — Та чи пригадуєш ти Ґандальфові слова: «Ґолумові ще належить зіграти свою роль у цій історії»? Якби не Ґолум, Семе, я не зміг би знищити Персня. Наша виправа була би марною, хоча ми й дійшли до мети. Відтак пробачимо йому! Бо Виправу завершено вдало, і це вже все. Я радий, що ти тут зі мною. Тут, Семе, де всьому, що ми знали, настане кінець.

Розділ 4

Кормалленська лука

о пагорбів із усіх-усюд стікалися мордорські війська. Капітани Заходу поволі тонули в їхньому грізному морі. Світило червоне сонце, і крила назґŷлів відкидали на землю темні тіні смерті. Араґорн стояв під своїм стягом, мовчазний і суворий, ніби заблукав думками у днях давно минулих, але очі його світилися, мов зорі, — дедалі ясніше в густій нічній темряві. На вершині пагорба стояв Ґандальф, білий і холодний, бо на нього не впала жодна тінь. Наступ Мордору нагадував хвилю, що накочується на оточені пагорби, голоси ревли, наче приплив, серед ударів і брязкоту зброї.

Ніби побачивши раптом несподіване видіння, Ґандальф стрепенувся. Повернувся, озираючись, на північ, де небо було бліде та чисте. Потому здійняв руки і голосно вигукнув, перекрикуючи галас:

— Орли летять!

І чимало голосів повторило за ним:

— Орли летять! Орли летять!

Мордорське військо позадирало голови, дивуючись, що би то мало означати.

А до них летіли Ґвайгір, Володар Вітрів, і Землеліт, брат його, — найбільші з усіх орлів Півночі, наймогутніші з нащадків старого Торондора, який збудував свої гнізда на неприступних шпилях Окружних Гір, коли Середзем’я було ще молоде. Позаду них довгими меткими шерегами летіли всі їхні васали з північних гір. Вони линули разом із дедалі сильнішим вітром просто до назґŷлів, несподівано кидалися на них із висоти, і шум їхніх широких крил нагадував рев урагану Проте назґŷли розвернулися, й утекли, і зникли в пітьмі Мордору, почувши несподіваний та жахливий поклик Темної Вежі, а все мордорське військо тієї миті здригнулося, сумнів стиснув серця його солдатів, сміх їхній урвався, руки затремтіли, а ноги підкошувалися. Сила, що підганяла їх і сповнювала ненавистю і люттю, похитнулася, її дух облишив їх: тому, поглянувши в очі своїм ворогам, мордорці побачили в них смертоносне світло і злякалися.

Тоді Капітани Заходу голосно скрикнули, бо серця їхні посеред темряви сповнила нова надія. Лицарі Ґондору, Вершники Рогану, дунедайни Півночі зімкнули свої лави й рушили з обложених пагорбів у наступ на переляканих супротивників, протинаючи їхні ряди гострими списами. Проте Ґандальф здійняв руки і знову загукав дзвінким голосом:

— Стійте, Люди Заходу! Спиніться і чекайте! Нині вершиться судьба!

Не встиг він договорити, як земля у них під ногами аж загула. Потому, швидко піднімаючись угору, високо понад Вежами Чорної Брами та високо понад горами в небо злетіла розлога пітьма, що мигтіла вогнем. Земля стогнала і трусилася. Вежі-Зубці похитнулися, гойднулися й упали; могутній бастіон осипався; Чорна Брама розлетілася на друзки, а здалеку, то стихаючи, то наростаючи, підносячись аж до хмар, долинали конвульсивні гуркіт і рев — довга розкотиста луна смертельної руїни.

*

— Сауронові володіння знищено! — промовив Ґандальф. — Персненосець успішно завершив Виправу!

А Капітани Заходу подивилися на південь, на Землю Мордору, і їм здалося, що на тлі хмарної запони з мороку здійнялася величезна чорна примара, непроникна, увінчана блискавицями, що заступала собою ціле небо. Страхітлива, вона бовваніла понад світом і простягла до них широченну грізну руку, жахливу, проте вже безсилу: щойно рука нависла над ними, сильний вітер підхопив її й розвіяв навсібіч, і вона зникла. Враз запанувала тиша.

Капітани схилили голови, а коли знову поглянули вгору, то — о диво! — Їхні вороги втікали, й сили Мордору розпорошилися, ніби курява на вітрі. Мурашва, після того як смерть уражає їхню розпухлу матку, що заселяє їхній повзучий пагорб і тримає всіх у покорі, блукає безтямно та безцільно, а згодом поволі вмирає, — так і Сауронові виплодки, орки і тролі, всілякі звірі, що їх чарами було перетворено на рабів, металися бездумно туди й сюди, вбивали самих себе, чи кидалися до ям, чи з криком утікали назад, аби сховатись у якихось норах, у якихось темних безпросвітно безнадійних місцях. Так люди з Рŷну і з Гараду, східняни та південці, побачили завершення своєї війни і велику міць та славу Капітанів Заходу. А ті з їхніх ворогів, котрі найвідданіше та найдовше служили злу, ненавидячи Захід, але були горді й відважні, тепер згуртувалися для останнього зіткнення у відчайдушній битві. Проте більшість із них потроху відступила на схід, а дехто просто кидав зброю і благав милосердя.

Тож Ґандальф, доручивши всі воєнні справи та командування Араґорнові й іншим володарям, став на вершині пагорба й гукнув, і до нього спустився велеможний