Читати книгу - "Після падіння, Денніс Ліхейн"

Вона копнула його в обличчя.

Цей удар виявився ґрунтовнішим за перший. Щось тріснуло — чи то кістка, чи то хрящ, — і Браян врізався потилицею у вікно. Він кілька разів роззявив і закрив рота, ніби надкушуючи повітря, а тоді різко закотив очі й знепритомнів.

«Я. Вирубила. Людину».

Коли Рейчел побачила, як Браянові очі засмикалися під обм’яклими повіками, із її рота вирвався тихий смішок. Її права рука вже набрякала і блищала від крові. Його крові. Вона вражено й несподівано стурбовано усвідомила, що в нього побите обличчя. І вона практично не сумнівалася, що п’ять хвилин тому воно не було побите.

«Це я накоїла?»

Рейчел узяла із собою ключ від машини й пістолет, вийшла з автівки та стала на дорозі. Їй захотілося покурити — так сильно, як не хотілося, відколи вона кинула курити сім років тому. Натомість вона вдихнула неймовірно свіжого лісового повітря і геть не змогла зрозуміти людини, якою була всього кілька годин тому, людини, яка думала про самогубство, думала про те, як їй здатися.

«Нахрін здаватись? Я здамся, коли загину. І загину не від своєї руки».

Відчинилися Браянові дверцята, і над вікном з’явились його долоні. Решта Браянового тіла залишалася під дахом автівки.

— Ти все?

— Що — все?

— Закінчила мене гамселити?

Тепер у Рейчел жахливо боліла права рука, та вона все одно обхопила нею пістолет.

— Гадаю, так.

Він підняв голову над дахом, і вона наставила пістолет на нього.

— Господи! — Він знову пригнувся.

Вона обійшла машину за три великі кроки й наставила пістолет на Браяна.

— Сліпі?

Він опустив руки, які тримав біля голови, і розігнувся, несподівано змирившись зі своєю долею.

— Що?

— Цей пістолет ти теж зарядив сліпими набоями?

Він заперечно похитав головою.

Вона наставила пістолет на його груди.

— Ні, справді! — Він знову підняв руки. Значить, не так уже й змирився. — Бля, там справжні кулі.

— Та невже?

Він вирячив очі, бо раптом зазирнув їй у вічі, побачив, що вони виражали.

Вона натиснула на спусковий гачок.

Браян упав на землю. Ну, спершу відскочив від авто, намагаючись кинутися вліво, щоб уникнути кулі. Відскочив від джипа й упав на землю; його руки так і застигли в універсальному, хай і цілковито марному, жесті «прошу, не стріляйте в мене».

— Вставай, — наказала Рейчел.

Він підвівся і поглянув на шмат кори, який вона відстрілила від тонкої сосни праворуч від нього. Із його носа крапала кров, що падала йому на губи та стікала з підборіддя. Він витер її передпліччям. Сплюнув червоною слиною на зелену траву край дороги.

— Здається, це справжня кров. Як ти імітував кров у роті на човні?

— Хочеш здогадатися? — Він злегка всміхнувся — очима, проте не губами.

Рейчел думками повернулася на човен, повернулася до їхньої розмови. Вона бачила, як Браян дуже спокійно сидів там, поки вона вичитувала йому за другу дружину та друге життя. А він просто сидів собі та їв.

— Арахіс, — сказала вона.

Він не надто щиро показав їй великого пальця.

— Ага, там були дві кульки з бутафорською кров’ю. — Він насторожено поглянув на пістолет. — Рейчел, а що ти тут робитимеш?

— Я ще не вирішила, Браяне. — Вона на мить опустила пістолет.

Він опустив руки.

— Якщо ти мене вб’єш — і я б не ставив цього тобі на карб, — тобі хана. Ні грошей, ні можливості заробити, тебе розшукують, щоб допитати у зв’язку з убивством, на тебе полюють…

— Двома вбивствами.

— Двома?

Вона кивнула.

Він осмислив почуте, а тоді повів далі.

— Також на тебе полюють двоє величезних засранців. Якщо ти мене вб’єш, тобі світить іще два чи, може, три дні на свободі з вільним вибором одягу. А я знаю, як тобі подобається стильно вдягатися, люба.

Рейчел знову здійняла пістолет. Він підняв руки. Глипнув на неї, вигнувши брову. Вона вигнула брову у відповідь. І цієї миті (якого милого?!) відчула зв’язок із ним, відчула бажання засміятися. Її лють, відчуття зради й люті на Браяна через те, що він позбавив її довіри, життя, нікуди не поділись… і все ж на якусь мить із цим переплелися всі давні почуття.

Їй довелося кинути всі сили на те, щоби стримати свої м’язи й не усміхнутися.

— До речі, про стиль, — зауважила Рейчел, — зараз у тебе геть не стильний вигляд.

Браян помацав пальцями обличчя, і на них з’явилася кров. Він поглянув на своє відображення у вікні джипа.

— Здається, ти зламала мені носа.

— Судячи зі звуку удару, так і було.

Він задер полу своєї футболки, оголивши груди, і протер обличчя.

— У мене неподалік лежить аптечка. Можна піти по неї?

— Любий, чому це я маю йти тобі назустріч?

— Тому що в мене там також стоїть джип, який не має такого вигляду, ніби хтось з’їхав на ньому, бляха, з мосту, люба.

Вони поїхали назад на галявину, а тоді зайшли в ліс щонайбільше на двадцять футів; там стояв ідеально замаскований «рейндж-ровер» трав’янисто-зеленого кольору, випущений на початку дев’яностих. У нішах його коліс було трохи іржі, задні панелі були трохи пом’яті, зате шини він мав нові і, судячи з вигляду, міг проїздити ще двадцять років. Браян під дулом пістолета Рейчел дістав із парусинового багажника позаду машини аптечку. Сів на вантажний майданчик під піднятим кузовом і заходився перебирати багажник, доки не відшукав дзеркальця для гоління. Почав чистити порізи спиртом для протирання, час від часу кривлячись і морщачи обличчя від пекучого болю.

— Із чого мені почати? — спитав він.

— А з чого ти можеш почати?

— О, це просто. Ти з’явилася вже на пізньому етапі. Я розпочав цю справу давно.

— І що це за «справа»?

— У жаргоні моєї сфери це називається схемою засолення.

— А що в тебе за сфера?

Він дещо ображено й роздратовано поглянув на неї, як пригасла кінозірка, яку вона не впізнала.

— Я аферист.

— Шахрай.

— Мені більше подобається «аферист». Це звучить дещо зухвало. «Шахрай» просто звучить так, ніби, не знаю, ніби хтось може продавати людям копійчані акції чи сраний «Емвей».

— Отже, ти аферист.

Він кивнув і