Читати книгу - "Дізнавач, Маргарита Михайлівна Хемлін"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Ішов під дощем і підбивав підсумки. Шукав свою похибку.
Ніколи я не з’являвся до Лільки у формі. Крім першого разу, — але то глибоким зимовим вечором. Це раз.
Одягався щоразу нехай із незначними, але змінами. Це два.
Через передню хвіртку не входив. Заздалегідь звертав на зади і стукав у шибку збоку городу. Це три.
Коли твердо востаннє прямував до Лільки, по вулиці Куличика, яка впиралася просто в Цеткін, з іншого боку, мені назустріч рухався Мойсеєнко в дуже нетверезому стані. Жував великий окраєць. Відколупував скоринку, як малий хлопчик. Зрозуміло, йшов він від Лільки.
Я бачив його в театрі у виставі «Шельменко-денщик» і з глузливих розповідей Лільки знав, що вона має з ним близьке знайомство як з артистом.
Ліля валялася на канапі. Сказала, що тільки-но забрався геть Роман. З’явився голодний, попросив їсти. Лілька принципово відмовилася підводитися. Він відкраяв півбуханки і пішов.
Подивився на стіл: лежало півбуханки житнього і зверху — ніж у налиплих крихтах.
У мене в голові промайнула шалена думка, про здійснення якої я заздалегідь не думав і не мріяв.
Уточнив:
— Сам хліб шматував? П’яний з ножем — мало що йому б ударило. А раптом він не хліб порізав, а щось інше. Не боїшся?
Лілька байдуже відповіла:
— Не боюся. Буду я ще всяким п’яницям хліб різати. А якби й порізав мене — то й слава Богу. Тільки щоб на смерть.
Цієї миті я зрозумів — зараз або ніколи.
Лілька підвелась на лікті й запитала:
— Що мені зробити, щоб ти сюди не ходив? Може, вмерти? І сама мучусь, і тебе мучу.
Я відповів, що думав:
— Померти, Лілько. Мені не можна. У мене дружина, донька. А ти сама. Тобі все одно жити не треба. Ти сама товчеш до посиніння.
Вона підвелась, скинула нічну сорочку, вдягла крепдешинову сукню в горошок, причесалась.
Потім згадала, що не вмилася. Ополоснула обличчя під рукомийником у коридорчику.
Сказала:
— Ходімо. Не треба в хаті. Людям тут жити.
Я обернув рукоятку ножа папірцем — відірвав від газети шматок.
Лілька не бачила.
Стала до мене спиною.
Каже:
— Ну, як ти вартових знімав, щоб не пискнули.
Лілька підставила мені шию. Від шиї багато крові. Я міг забруднитися фонтаном.
Ударив її зі спини, знизу — під лопатку. Як треба.
Знаряддя вбивства кинув біля трупа, оскільки на ножі залишалися сліди пальців Мойсеєнка.
Пішов потайки. Міг стверджувати з усією відповідальністю, ніхто мене не бачив.
Але виходить, бачили. Лаєвська бачила. Може, помітила, як я пробираюся від будинку Лільки, може, в сусідній кімнаті сиділа. З неї станеться, прийшла і чекала, коли я прийду і в ліжко з Лількою ляжу.
Але що ніж я спеціально залишив з відбитками Мойсеєнка — на це у Поліни оперативних знань не вистачило. І вона думала, що я свої пальчики залишив на рукоятці. Вона ніж відразу за мною схопила, а в міліцію не повідомила. Ніж увечері віднесла до Євсея. На збереження.
Далі розгорталося так.
Я чекав на роботі, коли надійде повідомлення про труп громадянки Горобчик. Мене як дізнавача, звичайно, на вбивство не послали б. Це справа слідчого. Але я відразу як прийшов — улаштував крик у Свириденка, що мене затирають, а я хочу далі вчитися, дійти до слідчого. А тут чортзна-що коїться. Слідчі такі ж, як я, вважай, без освіти, а при посаді, і я у них на побігеньках.
Свириденко сам закричав:
— Слідчі завалені по горло, двох заарештували, інших трясуть, мене до стінки притискають, шиють змову просто на робочому місці. Ну що їм треба? Що? Гітлера їм треба, щоб заспокоїлися, заняття собі знайшли? Коротше! Коли що надійде — твоє. Бери і виявляй себе на повну котушку. Розкриєш — учитися направимо в Харків. Зверни увагу. Я кадри ціную.
Через чотири години надійшло повідомлення.
Я виїхав на розслідування.
Був і за оперативника, і за дізнавача, і за слідчого. Доручень нікому не давав, скрізь бігав сам замість опера.
Потім Мойсеєнко наклав на себе руки. Справу закрили.
Далі — як було, так було.
Євсей, бідний, бачив — розслідування веду я, тим більш під виглядом побутового, в МДБ справа не передається, усюди я сам, нікого не підключаю, тримаю режим секретності, з ним не ділюся. Тим більш — я по суті дізнавач, а не слідчий. Уже дивно і викликає пересуди і підозри. Натомість Євсей дивився всередину цієї справи, а не на поверхню, як усі. На поверхні — вбивство з ревнощів, плювка не варто. А Євсей знав — кохання ні до чого. Хоч удавись — ні до чого. Лілька перед ним наскрізь поставала у своєму істинному світлі — діти та інше заодно з Лаєвською. Не те що переді мною. Гутін і зміцнився на думці, що виходу у нього немає іншого, окрім як стрілятися з табельної зброї. Не чекати, поки за ним прийдуть.
Уперше за довгий час я не думав про Лаєвську і Лільку.
Думав про Євсея.
Якби він поділився зі мною своїми сумнівами. Якби він своєю до мене недовірою не зрадив нашої дружби.
Лаєвської я ніколи більш не бачив і не зустрічав, як кажуть за подібних обставин місця і часу.
Я довгі роки відчував нутром, що розповім цю історію, або письмово, або усно. Усно не довелося — надійний слухач не зустрівся. Вголос, очі в очі, звичайно, було б краще і наочніше. До того ж не можна виключати питання назустріч, яке здатне зіштовхнути оповідача на інший лад. Або згадати забуте.
Я почав описувати цей випадок як приклад роботи. Не для того, щоб замаскувати свою роль у пригоді далекого 52-го року. А для того, щоб звільнитися від упередженого до себе ставлення з першого
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дізнавач, Маргарита Михайлівна Хемлін», після закриття браузера.