Читати книгу - "Віднайдений час, Марсель Пруст"

Серед присутніх був і один значний муж, свідок на гучному процесі, чиї покази мали якусь вартість лише з огляду на його високоморальність, перед якою дружно схилили чола судді та адвокати; що спричинилося до засуду двох осіб. Отож його поява викликала гомін зацікавлення та пошани. То був Морель. Я чи не єдиний знав, що він був утриманцем одночасно і Сен-Лу і його приятеля. Попри ці спогади, він радісно, хоч і стримано привітався зі мною. Він згадав наші бальбецькі сходини, і ці спомини для нього були сповнені юнацької поезії та журби.

Проте були там ще й інші люди, з якими я не міг зійтися, бо не знав їх, бо так само, як на одиницях, час у цьому салоні проводив свої хемічні досліди і на товаристві. Це середовище, в чиїй особливій природі, визначеній як певним спорідненням (воно притягувало до себе всі великі імена європейських княжат), так і відцентровою силою, що відпихала від себе всякий не аристократичний елемент, я відкрив фізичний притулок для імени Ґермантів, бо воно, те середовище, надавало йому останньої реальности, — так от, це середовище зазнавало у своїй суто внутрішній структурі, структурі, як мені здавалося, вже усталеній, глибокого переродження. Присутність людей, знайомих мені з цілком інших сфер, хоча я вірив, що вони сюди ніколи не доступляться, здивувала мене все ж менше, ніж те, як тепло, запанібрата їх тут зустрічали, звертаючись до них на ім’я; сукупність аристократичних забобонів та снобізму, яка давніше автоматично убезпечувала ім’я Ґермантів од усього, що не гармоніювало з ним, перестала діяти.

Деякі люди (Тосіца, Клайнміхель) у пору моїх перших кроків у світі давали чудові обіди, куди кликали тільки принцесу Ґермантську та дукиню Ґермантську, принцесу Пармсь-ку, і посідали у тих дам почесні місця, бо їх вважали за «вершки» товариства, і, може, так воно й було; а тепер за ними й слід запав. Чи не були то чужинці з дипломатичної місії, і чи не повернулися вони до своїх країн? Може, якийсь бешкет, самогубство чи їхнє викрадення перешкодили їхній появі у салонах, а може, вони були з німців? А оскільки їхні імена завдячували свій блиск тільки їхньому тодішньому становищу і оскільки таких імен уже ніхто не носив, то всім було невтямки, кого я маю на увазі, нагадуючи про цих людей, кожному ввижалося, що під цими іменами криються якісь пройди.

Ті, кого треба було б, згідно з давнім товариським кодексом, одразу відшити, ходили, на мій превеликий подив, у найкращих друзях осіб старезного роду, які приходили нудитися до принцеси Ґермантської лишень з уваги на своїх нових знайомців. Бо це товариство нічим так не славилося, як феноменальним хистом утрачати зв’язок зі своїм класом.

Розкручені чи поламані пружини огидного механізму перестали функціонувати, і тисячі сторонніх тіл ринули туди, позбавляючи середовище одноцільности, сталости, колориту. Сен-Жерменське передмістя, ніби стара маразматична матрона, уже відповідало тільки несміливими усмішками безчільним лакеям, які пхалися до салонів, пили оранжаду і рекомендували своїх метрес.

Моє враження збіглого часу та руйнації частки моєї минувшини виявилося знов не таким яскравим не так через розпад цього стрункого ансамблю, салону Ґермантів, як через утрату знання тисячі причин, нюансів, завдяки яким той, хто був тут ще й нині, був тут у себе і був на своєму місці, тим-часом як інший, його сусіда, становив собою підозрілий сюрприз. Ця темнота стосувалося не лише світу, а й політики, та й усього. Бо людська пам’ять не така вічиста, як життя, а, з другого боку, молодняк, геть позбавлений спогадів, побляклих уже серед старших, був нині часткою вищого світу, і то на цілком законних підставах, навіть із погляду шляхетства, і, забувши про чиїсь дебюти чи просто не знаючи про них, спізнавав людей на їхньому найвищому злеті чи в момент падіння, гадаючи, що так було завжди, що пані Сванн, принцеса Ґермантська та Блок завжди посідали високе становище, що Клемансо і Вів’яні завжди були консерватори. А що деякі факти залишають по собі глибший слід, то вони зберегли завдяки розповідям батька-матері невиразний осоружний спогад про Дрейфусову справу, і коли чули, що Клемансо був дрейфусар, знизували плечима: «Попали пальцем у небо, він був у протилежному таборі». Міністри-злодії і екс-повії були для них еталоном цноти. Якби хтось запитав у родовитого молодика, що міг би він сказати про Жільбертину матір, молодий магнат відповів би, що замолоду вона, щоправда, пошлюбила якогось пройдисвіта на ім’я Сванн, але потім віддалася за одного з найзначніших людей суспільства, графа де Форшвіля. Напевне, ще кілька осіб у цьому салоні, наприклад, дукиня Ґермантська, усміхнулися б, чуючи такі висновки (у неґуванні Сваннової шляхетности я бачив щось потворне, хоча колись у Комбре, я й сам укупі з бабусею в перших, був певний, що Сванн не може знатися з «принцесами»), як усміхнулися б і жінки, які були б тут, коли б не те, що вони уже взагалі не виходили з дому: дукиня де Монморансі, дукиня де Муші та дукиня де Саґан — щирі Сваннові приятельки, вони і в вічі не бачили Форшвіля, не вхожого до салонів тоді, коли вони там бували. Та саме тодішнє товариство, як і тодішні ще не змінені обличчя, та ще ясне, а не вкрите сивиною волосся жили нині лише в пам’яті осіб, число яких маліло день у день.

Під час війни Блок перестав «виходити», обертатися в колишніх своїх колах, де він становив собою жалюгідну постать. Натомість він друкував, як і давніше, свої книжки, софістичним безглуздям яких я волів нині не засмічувати голови, щоб не бути ним засмоктаним — ці твори були досить банальні, проте у багатьох молодиків та світських жінок будили враження інтелектуального блиску, іскор генія. Отож коли стався цілковитий розрив між його давніми та новими світськими зв’язками, допіру тоді, у відреставрованому товаристві, він почав заживати в цій новій фазі свого життя, шаноби, та слави, уособлюючи фальшиву велич. Звичайно, молоді люди не знали, що він тільки в цьому віці почав бувати у вищих сферах, тим паче, що, підтримуючи стосунки з Сен-Лу, він запам’ятав кілька імен, завдяки яким його престиж набував якоїсь загадкової перспективи. Так чи