Читати книгу - "Записки полоненого (пригоди і враження учасника Першої світової війни), Олекса Кобець"

половину того, до чого засуджено фельдфебеля сибірського полку.

Мене мають бити день шпіцрутенами, а через день вішати до стовпа впродовж двох тижнів.

Першу порцію кари стовпом має відпустити мені той самий симпатичний начальник караульної команди румун, що так божественно нагадує дядька Панаса з Правобережжя.

Коли надходить той час, мене розковують і виводять попід руки на відкриту веранду комендантської, де в стовпі, що підтримує будинок, на аршин вище зросту людини від підлоги, забито здорового залізного гака.

Тоді караульний начальник викликає двох "гемайних" (рядових солдат) і вони туго зв'язують не дуже товстою вірьовкою, щоб глибше в тіло в'їдалася, обидві ноги докупи нижче кісточок, трохи вище п'ят. А кінець довгої вірьовки протягають уздовж спини, крутять назад руки, зв'язують їх докупи, а кінець вірьовки закидають на залізний гак.

Зав'язувати вірьовку на гаку підходить сам караульний начальник, я з глибокою вдячністю до мимовільного ката бачу, що сам він береться за це неспроста, - про це мені кажуть його глибоко зажурені очі, а остаточно переконує те, що, прив'язуючи свірьовку з моїм тілом до гака, він робить це делікатно і попускає вірьовку стільки, щоб носки моїх черевиків торкалися підлоги.

І відвертається. Дивиться на годинника, щось каже поставленим проти мене, як ритуал вимагає, вартовим - одному з наставленим у мої груди багнетом і другому - з повною води садовою поливальницею, а сам.. не глянувши на мене, хутко зникає в караульному приміщенні.

Надворі виє лютий осінній вітер, розкидаючи жмутками мокрий сніг із крижаним дощем, гойдає мене коло стовпа, як ярмаркового комедіянта, пронизує тіло гострими голками холоду.

Тут, у незапамороченій, покищо, голові в'ються метеликами і складаються в віршовані рядки такі слова мого посланія: 

ДО БРАТА "Тепер і я вже, брате дорогий, Пройшов той чорний шлях (як зветься?), Куди закляті людства вороги Зганяють все, що з темрявою б'ється. Заковані і я вже руки мав В кайдани сталеві, іржаві Й осінній вітер мій півтруп гойдав Коло стовпа культурної держави... Але різийця навісна Мене від тебе нагло відділила І в тім, - трагедія страшна: Тобі, в твоїй борні з душі світила Ідеї ясної зоря, А я... "за батюшку царя!"..

Я пригадую тут поневіряння мого брата в царських тюрмах та на засланнях (бо був українським ес-деком), хочу прирівняти свої страждання тепер до його тодішніх мук, але нічого не виходить: боляче стискається серце...

Минає хвилина, три, п'ять... На десятій хвилині тіло наливається жаром, починають мліти викручувані вгору вагою тіла руки, терпнуть стягнуті туго вірьовками ноги...

На п'ятнадцятій хвилині десь узявся ляйтенант Швестер, що я його досі, від часу оголошення присуду, не бачив. За ним тупотить покірний і, здається мені, трохи переляканий караульний начальник румун.

Швестер оглядає стовпа зо мною згори донизу, і, коли очі його доходять до носків моїх черевиків, що ледве-ледве торкаються підлоги, він з прокльонами кидається до стовпа і власноручно підтягає вірьовку на піваршина вгору. А тоді повертається до румуна і всю оскаженілу лють своєї офіцерської душі виливає йому в обличчя, тупотить ногами, вихрить перед самими пишними вусами кулаками. Румун стоїть струнко - не змигне.

Коли, переказившись, Швестер зникає в комендантському кабінеті, румун підходить до мене, діловито оглядає моє скручене тіло, підбадьорююче шепоче:

- Нічого, руський, терпи трошки...

І підморгує - так, щоб не бачили вартові. Ще через чверть години муки стають нестерпні, кричати й борсатися не можна, бо вартовий з багнетом має наказ колоти неспокійного.

Можна тільки вмлівати, непритомніти від несамовитого, нелюдського болю. Тоді другий вартовий збризне з поливальниці водою, щоб вернути жертві свідомість, щоб із призначених їй двох годин на пекельні муки жодної хвилини не схитрувала вона вкрасти.

За всі дві години мене одливають водою тільки двічі. Потім одв'язують, і я падаю, як лантух хляк, на брудну, затупану мокрим снігом підлогу. Тепер уже можна не поливати, та й "не полагається..."

Я чотири доби нічого не їв, а тут, після кари, приносять мені з мого барака казанок бурди, - з чого роблю висновок, що наше становище в таборі не покращало, - і мою порцію кукурудзяного хліба, з чого домірковуюся, що три попередні порції хтось у мене в бараці вкрав. Потім, коли я вернуся звідси до барака, унтер Богданов, той самий, що ото вбив хлопця за одну зайву порцію, буде дуже перепрошувати мене, що "забував" посилати мені обід і хліб, але хліба мого за три дні так і не віддасть. Толмач Елькін красномовно підтримуватиме унтерові виправдування, що справді "забували", - вони тепер стали нерозлучні вдвох, як два побратими.

Другого дня, після стовпа, мене розковують і ведуть знову на веранду, де тепер стоїть прилад для катування: якийсь низький ослінчик із перенчами для рук і перетинкою для голови. По боках стають чотири мадяри-вартові, що мають тримати мене за руки й за ноги, а між, ними, як дуб між кущами, здоровенний, пикатий кат.

Мені належить дванадцять ударів замашним шпіцрутеном уздовж оголеного тіла од голови до ніг...

Через те, що за всю екзекуцію, стиснувши зуби так, що