Читати книгу - "Одіссея капітана Блада"

«Арабеллу», що стояла в бухті на якорі, і остовпів від здивування. Картина ця дуже вразила його. Він протер своє єдине око, не вірячи самому собі, і знову поглянув на гавань. Тільки голос Дайка, який стояв поруч з ним, — Дайк перейшов на його корабель, коли вони вирушили в Порт-Ройяла — підтвердив, що він був не одинокий у своєму замішанні.

— Клянусь небом, це «Арабелла» або її привид! Як ти думаєш?

Старий вовк перевів погляд на Дайка і вже був відкрив рота, щоб щось відповісти, як тут-таки рішуче стиснув губи. Він завжди проявляв виняткову поміркованість, особливо в незрозумілих для нього самого справах. У тому, що це «Арабелла» не було ніякого сумніву. А якщо так, то йому, перш ніж щось сказати, слід добре подумати. Якого біса вона стовбичить тут, коли він залишив її на Ямайці? Чи Блад зараз командує «Арабеллою», чи, може, залишки її команди відпливли на ній, кинувши свого капітана в Порт-Ройялі?

Дайк повторив запитання. На цей раз Волверстон відповів йому:

— У тебе ж двоє очей, а в мене одно, і ти ще й питаєш!

— Але я бачу «Арабеллу».

— Звичайно. Он вона стоїть на якорі. А чого ж ти ще чекав?

— Чекав? — Роззявивши рота, Дайк втупився в нього очима. — А хіба сам ти сподівався ще побачити тут «Арабеллу»?

Презирливо змірявши його поглядом, Волверстон розсміявся, а потім голосно, щоб усі чули, сказав:

— Звичайно! А як же інакше! — Він знову розсміявся, як здалося Дайку, глузливо. Та старий вовк уже одвернувся від нього і стежив за тим, як пришвартовували корабель.

Коли Волверстон зійшов на берег, його одразу ж оточили розгублені пірати. Їхні запитання допомогли йому з'ясувати становище. Він зрозумів, що сам Блад або через те, що в нього не вистачило мужності, або з якихось інших міркувань відмовився розповідати, чим він займався з того часу, як шторм відірвав «Арабеллу» від інших кораблів ескадри. І Волверстон щиро привітав себе за ту витримку, яку він виявив у розмові з Дайком.

— Капітан завжди був скромною людиною, — пояснив він Хагторпу й іншим піратам, що зібралися навколо нього. — Не в його звичці вихваляти себе. А все було так: ми випадково зустрілися з старим доном Мігелем і після того, як спровадили його корабель на дно, взяли на борт якогось лондонського хлюста. Виявилось, що його послав до нас міністр закордонних справ з пропозицією і взагалі поводився, як мамусин синок. У відповідь капітан послав його, звичайно, до всіх чортів. Потім ми зустрілися з ямайською ескадрою, якою командував старий диявол Бішоп. Капітанові Бладу і кожному з нас загрожувала петля. Тоді я йду до Блада і кажу йому: «Візьми ти цей паршивий королівський патент і цим врятуєш від мотузки і свою шию й наші». Він послухав мене, і лондонський хлюст зразу ж видав йому патент, а Бішоп мало не луснув від гніву, дізнавшись про це. Та щось зробити з капітаном він уже не міг, йому довелося проковтнути гірку пілюлю. Ми всі, тоді вже люди короля, разом з Бішопом прибули в Порт-Ройял. Однак Бішоп не довіряв нам, бо надто добре нас знав. Коли б там не було цього молодчика з Лондона, Бішоп наплював би на королівський патент і повісив би капітана. Блад хотів вислизнути з Порт-Ройяла тієї ж ночі, але цей собака Бішоп наказав форту пильно стежити за нами. Та ось, хоч для цього й довелося згаяти два тижні, Блад обдурив його. Він послав мене й більшу частину екіпажу на фрегат, який я встиг купити, і вночі ми втекли з Порт-Ройяла. А Блад у цій грі — як він по секрету сказав мені — мав кинутись за мною, щоб нібито спіймати мене. Розумієте? Як йому вдалося здійснити свій намір, не скажу вам, бо капітан Блад прибув сюди раніше за мене, але я й не сумнівався в тому, що все буде гаразд.

Як бачимо, в особі Волверстона людство втратило великого історика. Він володів такою багатою уявою, що точно знав, наскільки можна відхилитись од істини і як її прикрасити, щоб той чи інший факт набрав потрібної йому і водночас правдивої форми.

Приготувавши це вариво почасти з дійсних фактів, почасти з вигадки і додавши ще один подвиг до пригод Пітера Блада, старий вовк поцікавився, де Зараз можна побачити капітана. Йому відповіли, що капітан сидить на своєму кораблі. Волверстон вирушив шлюпкою до нього, щоб, як він сказав, доповісти про своє щасливе повернення. Він знайшов Пітера Блада у великій каюті «Арабелли». Той був п'яний як дим. У такому стані його ще ніхто і ніколи не бачив. Коли Волверстон увійшов до каюти, капітан звів на нього налиті кров'ю очі. Якусь мить він напружував затуманений алкоголем зір, щоб розглянути прибулого. Впізнавши Волверстона, Блад зареготав якимсь ідіотським сміхом, у якому все ж вчувалася іронія.

— А-а-а! Старий вовк! — сказав він, намагаючись підвестися. — Нарешті ти сюди добрався! Ну й що ж ти… зби-ра… раєшся ро… роби…ти з сво…їм ка… капі…таном, г-га? — Гаркнувши ще щось, Блад лантухом опустився у крісло.

Старий Волверстон мовчки й понуро дивився на нього. На своєму віку йому довелося багато чого побачити, і важко його було чимсь розчулити, але коли він побачив п'яного капітана Блада, то серце його стислося від болю. Щоб дати вихід своєму горю, він образно і соковито вилаявся. В такий спосіб він завжди висловлював свої почуття, які б вони не були. Потім перевальцем підійшов до стола і сів у крісло навпроти капітана.

— Дідько б тебе взяв, Пітер, ти поясниш мені, що це таке?

— Ром, — відповів Блад. — Ямайський ром. — Він підсунув пляшку і склянку до Волверстона, але той навіть не глянув на них.

— Я питаю, що з тобою? Що тебе мучить?! — вигукнув він.

— Ром, — повторив капітан Блад і, скривившись, спробував посміхнутися. — Просто ром. Я відпові…даю на… всі… твої запитання. А чому ти… не… не відповідаєш на м… мої? Що… ти ду». маєш ро…бити з… зі мною? Га?

— Я вже все влаштував, — сказав Волверстон. — Слава богу, що