Читати книгу - "Лоліта"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Широкi гравiйнi вулицi перетинали так i сяк примарнi прямокутники. Я смутно розрiзняв щось на зразок силуету шибеницi, та це певно був просто гiмнастичний прилад на шкiльному подвiр'ї, а в iншому кварталi, схожому на пустище, вирiс проти мене в куполоподiбнiй тишi блiдий храм якоїсь мiсцевої секти. Нарештi я виїхав на шосе й невдовзi побачив неоновий знак Срiбної Шпори з аметистовим надписом "Все зайнято", навколо якого мигтiли мiльйони мотельних метеликiв, званих "млинарями" — чи то вiд "линути", чи то вiд мучнистого вiдтiнку на свiтлi, й коли, близько третьої ранку, пiсля одного з тих несвоєчасних гарячих душiв, котрi, наче якийсь фiксаж, тiльки сприяють закрiпленню вiдчаю й знемоги в людини, я лiг у лiжко, пахнуче каштанами й ружами, й м'ятними льодяниками, й тими вкрай тонкими, французькими парфумами, якi вiднедавна я дозволяв їй уживати, я нiяк не мiг збагнути простий факт, що вперше за два роки я розлучився з Лолiтою. Знагла менi подумалось, що її хвороба є власне дивним розвитком основної теми, що в цiй хворобi саме такий присмак i тон, як у довгої низки зчеплених вражень, бентежливих i болiсних для мене в путi; я уявляв, як таємний агент або таємний коханець, або мерзенний пустун, або виплiд моїх галюцинацiй — однаково хто — нишпорить навколо лiкарнi. Аврора ледь "зiгрiла руки", як кажуть збирачi лаванди на моїй батькiвщинi, а я вже знову стремiв пробитись у цю фортецю — стукав у зеленi її дверi, не поснiдавши, не бачачи кiнця терзанням.
Це було у вiвторок, а в середу або четвер, дивно реагуючи — ласочка моя! — на якусь "сироватку" (зi сперми спрута або слини слона), вона майже зовсiм одужала, й лiкар сказав, що "денька за два вона буде знову стрибати".
Я до неї заходив десь двiчi на день, — всього, можливо, вiсiм разiв, — та тiльки останнi вiдвiдини чiтко закарбувались менi в пам'ятi. Того дня для мене було великим подвигом вийти з дому хоча б як, адже я себе вже так вiдчував наче мене винищив грип, який взявся тепер за мене. Нiхто не дiзнається, яких зусиль були вартi цi квiти, тягар кохання, книжки, за якими я їздив за шiстдесят миль, щоб вiднайти це все для неї: "Драматичнi Твори" Браунiнга; "Iсторiя Танцю"; "Клоуни та Коломбiни"; "Руський Балет"; "Квiти Шпичастих Гiр"; "Антологiя еатральної Гiльдiї" й "Тенiс" Олени Вiлльс, яка виграла свiй перший нацiональний чемпiонат у п'ятнадцять рокiв. На ту хвилину як я, хитаючись пiд ношею, пiдходив до дверей лолiтчиної приватної палати, що коштувала менi тринадцять доларiв в день, Марiя Лор (молода курва, доглядальниця, яка з першого дня мене зненавидiла) наразi виходила звiдти з рештками лолiтчиного снiданку на тацi: вона зi спритним грохiтком поставила тацю на стiлець у коридорi, й вихляючи задом, чкурнула знову в кiмнату, — певно, щоб попередити бiдну маленьку Долорес, що старий тиран пiдкрадається на гумових пiдошвах, з букiнiстичним мотлохом i букетом: останнiй я скомбiнував з диких квiтiв i красивого листя, яке я набрав власними гантированими руками на гiрському перевалi, при перших променях сонця (я майже не спав того рокового тижня).
Як годують мою Карменсiту? Мигцем я поглянув на тацю. На заплямованiй яєчним жовтком тарiлцi валявся пожмаканий конверт. Ранiш вiн мiстив щось, судячи по рiвному скраю, та адреси не було — нiчого не було, крiм зеленої, кепсько-фальшивої геральдичної вiньєтки з назвою мотелю "Пандерозова Сосна".
Тут я зробив маленьке шассе-круазе з Марiєю, яка вибiгала поквапно знову з лолiтчиної кiмнати, — дивно, як вони хутко рухаються й мало встигають зробити, — цi задястi кицьки. Вона кинула сердитий погляд на конверт, який я поклав знов на тарiлку, перед тим оглянувши його.
"Ви б краще не торкали", казала вона з пеленгаторним кивком голови.
"Можна й пальцi обпекти".
Суперечити? Нижче моєї гiдностi. Я тiльки сказав: "Je crouais que c' tait un 'bill'pas un billet doux." За тим, ступивши в повну сонця кiмнату, я звернувся до Лолiти: "Bonjour, mon petit!" "Долорес!", скрикнула Марiя, входячи за мною, повз мене, крiзь мене — пухла хвойда — i блимаючи вiями й починаючи швиденько складати бiлу фланелеву ковдру, далi блимаючи: "Долорес, ваш татонько думає, що ви отримуєте листи вiд любаска. Це я" (постукуючи себе спогорда, по золоченому хрестику), "я отримую їх". "I мiй татонько може парле-франсе не згiрше вашого".
Вона вийшла. Долорес, така рожева, з золотим ґудзиком, з губами щойно барвно намазаними, з розчесаним до блиску волоссям, по якому вона понишпорила щiткою, як це тiльки вмiють американськi дiвчинки, лежала простягши довгi руки на ковдрi, й невинно всмiхаючись — чи то менi, чи в нiщо. Посеред нiчного столика, поряд з паперовою серветкою й олiвцем, горiв на сонцi її топазовий перстеньок.
"Якi жахнi жалобнi квiти", сказала вона, беручи букет. "Та все одно — спасибi. Тiльки зласкався, прошу, облиш французьку — це тiльки дратує людей".
Тут знову вбiгла звичайним своїм алюром стигла молода шльондра, пахнучи сечею й часником, з газетою "Дезерет", яку моя чудовна пацiєнтка шпарко схопила, не звертаючи уваги на розкiшно iлюстрованi томи, принесенi мною.
"Моя сестра Анна", сказала басконка (завершуючи колись повiдомлене новою думкою) "працює в Пандерозi".
Завжди менi шкода Синьої Бороди. Цi брутальнi брати... Est-ce que tu ne m'aimes plus, ma Carmen? Нiколи не кохала. Я тепер не тiльки знав, що моя любов безнадiйна, ба також знав, що вони вдвох щось мiркують, змовляючись по-баскському або по-земфiрському, проти моєї безнадiйної любовi. Скажу бiльше: Лолiта вела подвiйну гру, адже вона шила в дурнi й глупу, сентиментальну Марiю, якiй повiдала, ймовiрно, що хоче жити в життєрадiсного дядечка,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Лоліта», після закриття браузера.