досяг усього того, за що безуспішно боровся довгі роки і в Мексиці, і в Штатах. Не кажучи вже про Аргентину, куди постійно тягнув його дід. Респектабельність? Будь ласка, він — викладач технічного ліцею, деколи і в університеті лекції читає… щоправда, на підготовчих курсах, але то пусте. Достаток? Платню йому поклали непогану, а на підробіток гріх і скаржитися. Асиміляція? Так він про неї все життя мріяв, ніколи не тримався за свою національну автентичність, як декотрі з його упертих друзів. О, латино-мексикано, куди твоє діло! У ньому, приміром, стільки різної крові намішано, що сам чорт не розбере, хто він за національністю, ну то й що? Йому і без цього непогано, без нації. Тим більше, тутешньою мовою він, завдяки діду, чеше, як рідною. Краще, ніж самі українці. Але то вже лірика. Добре, що його вічнозелений вигляд укупі з липовим дипломом Київського університету та справжнім знанням інформатики забезпечив йому гарну роботу. Як усе просто, коли ти молодо виглядаєш — для смаглявих людей це, загалом, не характерно. Тому він, називаючи свої дані так званому чоботарю для виготовлення фальшивого паспорта, сумнівався, чи не занадто це — скинути зі свого справдешнього віку цілих вісім років, але, як з’ясувалося, не занадто. Останнім і найпереконливішим аргументом слугувало те, що новий, омолоджений Хосе у вісімдесят другому році ще сидів за шкільною партою. Хосе реальний устиг вляпатися в погану історію. Згадувати про неї він не любив, а Україну як емігрантський притулок обрав за дуже простими принципами. По-перше, звідси родом його дід. Старий корч ледь не розридався від надлишку почуттів, коли почув про рішення онука, і відразу вирішив востаннє прикрити Хосе — як він сказав, по можливості. Ну, а по-друге, хоча й увесь Радянський Союз і ті складові, на які він розпався, Хосе бачив у труні в білих капцях, виходу не було. Раптом з’ясувалося, що колумбійські наркобарони — серйозні, часом навіть надміру похмурі дядьки, і жарти на кшталт викрадення кокаїну на суму в якихось нещасних сто тисяч доларів, що їх у цій країні чомусь смішно називають «умовними одиницями» — ні чорта собі умовність! — до них доходять швидко, але наслідки мають погані. Звісно, вони знали, чий він онук, ще б пак не знати, у них так служба інформації поставлена — ЦРУ відпочиває, разом із ФБР, — але тиснути на діда не посміли. Тут найшла коса на камінь. Цікаво, чи виплатив їм старий хрін ті сто кусків, на які їх кинули? Хосе боявся, що ні. Клятий дід принципово не любив наркотиків і, подейкували, що спраглим баронам, котрі прибули до Аргентини на розбірки, заявив: «Якщо ви настільки дурні, що дозволили вкрасти у вас товар, то я поки що не страхова компанія!» Звісно, на якісь поступки та знижки діду піти довелося — хоч як важко в це повірити, але й у Колумбії існує чистий бізнес. Та ж кава, приміром, банани… Але мазатися в білу коку навіть заради любого сина коханої доньки — ні, то не для діда Мігеля. Якби не ця ідіотська впертість, він, Хосе, вже міг би мандрувати світом, звісно, не нариваючись, обережно… Спочатку завітав би в Мексику, до мами. Потім що… напевно, Париж. І Лондон. Хосе-Антоніо дуже любив Лондон. Вважав його вишуканим і стильним містом. А ще — Італія. Рим, Венеція, Генуя, Неаполь… Шкода, що Дана не з ним.
Ніколи й ніде Хосе не зустрічав красуні, рівної його колишній учениці. Ані в Європі, ані в Мексиці, ані в тому задрипаному Голлівуді, куди у вісімнадцять років якийсь чорт попер його нелегалом. Думав, заробить трохи грошенят і позбудеться нав’язливого дзижчання аргентинського діда, що спав і бачив, як його діти та онуки все життя на дефективних дітей переведуть. Аж дзуськи! Хосе з усього розмаху врізався у той бетонний мур, що називається Великою Американською Мрією. Мур був заліплений яскравими плакатами, всуціль розмальований спокусливими картинками, але бетон під ними був справжнім, і лоба він розбивав до крові. Та навіть там, у тій оазі пещених краль, він не бачив жодної, яка хвилювала б його сильніше за маленьку українку з дивним іменем Неждана. А вона взяла і зрадила його. Спочатку обдурила, сказавши, що виходить заміж, а потім завела собі коханця, років, як мінімум, сорока, і без краплі стиду, з радісним вереском вішалася йому на шию, коли той приходив до ліцею. Добре, що це неподобство тривало лише півроку. Погано, що потім вона блискуче склала випускні іспити й автоматом потрапила на другий курс політеху. Хосе майже втратив її з поля зору. Майже… Він перевернувся на спину — минуле пригадується найкраще, коли лежиш на канапі, — витяг цигарку, затиснув її в білих міцних зубах і клацнув запальничкою. Сибаритська звичка — курити в ліжку, та що поробиш, такий уже він є, сибарит. Життя коротке, навіщо відмовляти собі в маленьких радощах?
Задзвонив телефон, новенький, дорогий — на таких речах не варто економити. Хосе-Антоніо зиркнув на визначник номера, скривився, і улюблений цигарковий дим раптом став здаватися йому ароматним зашморгом. Але трубку він зняв.
Бо на тому кінці дроту був замовник.
* * *
— Ось, поглянь, — сказав Ден, покликавши Дану до комп’ютера. — Я склав для тебе таблицю. Дуже цікава картинка вийшла, як гадаєш?
Дана за звичкою ткнулася носом у монітор, та вчасно згадала, що віднині у неї нормальний зір. Так, що тут у нас? Ага, дитячий благодійний фонд «Усі ми — діти Божі». Заснований у Аргентині, так давно… стільки не живуть! Кількість філій… ні чорта собі!
— Це спрут, що охопив увесь світ?
— Не увесь. Антарктида та Австралія залишилися поза зоною впливу.
Дана покосилася на Дениса — ніколи не зрозумієш, жартує він чи ні.
— Пощастило пінгвінам та кенгуру. Слухай, а цей Мігель Мар’яно… звідки у нього стільки грошей?
— А звідусіль потроху. Нафта, кава, сталь… Та річ навіть не в його багатстві, а в тому, що практично в кожній країні, окрім найвідсталіших, він знаходить місцевих доброчинців, які підтримують його справу власними коштами.
