Читати книгу - "Чорна акула в червоній воді"

— Ну, добре, тікаймо мерщій, — погодився Азіат.

Прищ та Азіат йшли лісом, час від часу переходячи на біг. Вони простували в напрямку міста, звідки лише нещодавно втекли. Звісно, найгірша камера була все ж кращою за таку жахливу смерть.

Від вранішньої роси трава стала слизькою і то один, то другий послизався і падав. З гір опускався густий туман, і дерева та кущі помалу губили звичні обриси.

Прищ та Азіат задихалися, але йшли, не збавляючи темпу. Їх гнав жах. Гілки, виринаючи з білого марева, боляче хльоскали по руках та обличчю. Нерви вібрували, наче струни. Кожну мить з туману могло з’явитися щось, вони не уявляли собі що, і спробувати їх убити. Скрутити в’язи, проткнути кілком чи й взагалі зжерти живцем. Кущі хапали за одяг, немов чиїсь кістляві руки.

Азіат раптом зупинився. Йому вчулося, що хтось біжить слідом. Він зупинився, прислухаючись.

— Що? — запитав Прищ, дістаючи пістолет.

Було чути лише шум вітру.

— Здалося, — відповів Азіат. — Опусти «волину»..

— Як ми звідси виберемося? — ледь переводячи подих, запитав Прищ. Пістолет він опустив, але тримав палець на спусковому гачку. — Як ти можеш знаходити дорогу в цих хащах?

— Треба вийти до річки і потім повернути за течією. Річка тече з гір у напрямку міста.

— А раптом ми йдемо у зворотній бік?

— Не думаю. У зворотній бік — це значить у бік гір. Там мав би бути підйом і кам’янистий грунт. Втім, на сто пудів у цій глушині не можна бути впевненим ні в чому.

Вони йшли ще близько години, але зупинитися не могли. Щось полювало на них, наче на дичину, і порятунок був лише у рухові.

Азіат сподівався, що вітер швидко розвіє туман, але вітер стих і туман, навпаки, став ще густішим. Тепер вони бачили на відстань, не більшу за два кроки, і Азіат більше не був упевненим, що тримає вірний напрямок. Зараз йому з голови не йшла думка про гірських духів, про яких він чув від свого діда. Духи гір час від часу забирали когось з гірського селища, тримали людей у гірських печерах і приносили їх у жертву могутньому духу Арі.

Прищ йшов слідом за Азіатом. На плечах був важкий рюкзак і Прищ відчував, що з кожним кроком його полишають сили. Незважаючи на те, що він вважав себе досить витривалим, у нього увесь час боліло у грудях, і він хапав ротом повітря, наче риба, викинута на берег.

Йому здавалося, що ще кілька кроків — і він упаде і волітиме померти, аніж зробити хоча б один рух. Прищ уже не мав сили, аби ухилятися від ударів гілок, його роз’ятрене обличчя нестерпно боліло, а з саден текла кров. Її металевий присмак Прищ постійно відчував на губах. Ще крок, ще і ще…

Прищ наштовхнувся на величезний плескатий валун і упав обличчям у мокру траву. Все, він більше не може рухатися. Прищ побачив, що Азіат не помітив його падіння. Страх, здається, перетворив Азіата на механічний автомат. Ще два кроки, і він зникне за стіною туману.

— Азіат! — з останніх сил видихнув Прищ.

Азіат зупинився, озирнувся, і Прищ раптом помітив, як величезна чорна рука з’явилася позаду нього. Рука належала чомусь темному і великому. Прищ хотів вигукнути, звернути увагу Азіата, але голос пропав і з рота вирвалося лише шепотіння.

— Що там тра… — почав Азіат, але чорна рука-клешня обхопила його шию і всмикнула в туман, наче ганчірку.

Прищ вихопив пістолет, але в тому місці, куди потвора потягла Азіата, вже, як і скрізь, було лише біле марево. Він не став стріляти, його волю було зламано.

Прищ пролежав близько години, поки прийшов до тями і поки до нього повернулася здатність мислити. Схопився за стовбур дерева, звівся на коліна. Де Азіат? Ліс, туман, Азіата немає. Більше немає. Тільки що щось жахливе потягло Азіата в туман. Прищ хотів звестися на ноги, але йому завадив біль у грудях. Що це, серце? В нього може бути серцевий напад. І тоді та потвора прийде сюди і без найменшого зусилля уб’є його. В кращому разі уб’є. Що ще вона може з ним зробити? Все що завгодно. Навіть страшно уявити, якою може бути його смерть.

Але ж у нього пістолет з повного обоймою патронів. Треба лише добре чатувати і