Читати книгу - "Страта"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Чого ти причепився до жінки?
— Не роби добра, не буде зла, — сердито відгукнувся крамар. — Атож, добра... хоча, як на мене — нехай западеться із байстрюком своїм!
Красномовно плюнув у пилюку. Різко повернувся й пішов геть.
— МОДЕЛЬ, — пробурмотіла Ірена, стримуючи сльози.
Юнак звів брови:
— Що?
Ірена подивилася йому у вічі.
Світлі ниточки брів, химерно вигнутих. Рот прямий, як тире...
— Навіщо ви... отам, на перехресті... навіщо ви розтоптали товар? НАВІЩО?
Юнак болісно скривився.
Навколо гомоніло складене Анджеєм місто. Грюкало колісьми та возами, лаялось, дзвеніло молотами, штовхалося, торгувало...
— Я безкорисливо, пані. Обітницю давав... Вибачайте.
Розділ десятий* * *
ого ім’я було Ректоноор, що в перекладі з нині забутої мови означає «раптове щастя». Раптове, бо батькам його на момент зачаття було років по чотирнадцять. Проте вони вже були законними чоловіком і дружиною, і старший син деякий час був предметом гордощів.
Рек стояв біля готельного вікна, і вечірнє світло, проникаючи крізь кольорове скло, химерно лягало на його бліді щоки. Ірена розташувалася на кушетці, тій самій, яку вподобав безвісти зниклий Семироль. Сиділа і слухала.
...Коли йому, в свою чергу, виповнилося чотирнадцять, він повідомив батькам про свій намір постати проти Провидіння. За що його спершу було скарано батогами, потім проклято, затим прощено, а потім знову проклято, позбавлено спадщини і вигнано. Кажуть, через кілька років батько одумався і навіть посилав гінців на пошуки мандрівного сина — але де там...
Собор Безкорисливих ініціював Река і поклав йому ім’я Ос, що тією ж забутою говіркою означає Шипшина. Відтоді він, хоч як би було важко, намагався дотримуватися обітниці Рівноваги. Тобто робити добрі справи заради добра, а не заради винагороди. Відмовлятися від милості Провидіння, викликаючи його гнів і несучи покарання...
Ірена слухала і відчувала, як потроху пухне голова.
Ох, як сварилися ті торговки на перехресті!.. «Безкорисливий, пес безкорисливий...»
— Реку, а вам їх... не жаль? Отих тіток?
Він стиснув губи так, що вони майже зовсім зникли з лиця. Різко проступили складки в куточках рота; Ірена зрозуміла раптом, що він зовсім не такий уже молоденький юнак. Просто тип обличчя такий — юнацький, легкий (такі чоловіки до п’ятдесяти здаються підлітками, а потім — відразу ж старіють).
А Рек, схоже, ровесник їй. Хоч як не дивно...
— Провидіння неможливо обдурити, пані Ірено. ЗЛО має бути саме злом. Щоб покарання за нього було справжнім, здатним пересилити... нагороду за ДОБРО.
Котиться бочка... Кізяк залишився б од старої, і розлите вино перемішалося би з кров’ю...
Ірена мовчки помацала свій живіт.
— Дуже добре, — сказала вона механічно.
Сонце востаннє відбилось у вікнах навпроти — і схилилося за дахи, за флюгери. У напівтемряві обличчя Река-Шипшини біліло, ніби посилане борошном.
— Реку... я схожа на божевільну?
Він помовчав.
— Ні, пані Ірено. Ви схожі на людину, яка...
Він затнувся.
— «Потребує допомоги»? — голос її насмішкувато здригнувся. Вона згадала недавнього крамаря.
— Торговці, — пробурмотів її співрозмовник із дивною інтонацією. Ймовірно, то був найвищий ступінь презирства.
Ірена зітхнула. Чи думала вона, що втрата чоловіка-вампіра виявиться такою тяжкою, такою непоправною?! Поки Семироль був поруч, залишалася хоча б ниточка... до нормальності... (Ознака того, що дійсність не сниться їй, що вона не валяється десь, напхана наркотиками, на якому-небудь операційному столі...)
Упир — як місток до нормального життя... Бувають же отакі виверти долі...
Рек дивився на неї запитливо. «Я не настирливий, — говорив його погляд, — я не лізу з розпитуваннями... Але невже ви думаєте, що хоч на краплину схожі на ту, за кого себе видаєте?»
— Реку, от якби я була чужинкою... З далеких земель, із-за моря...
Він спохмурнів.
— Я щось не те сказала?
— На жаль, пані Ірено. Чужих земель не буває. Це казки.
Їй потрібен був час, аби відновити дар мови, і безкорисливий лицар терпляче чекав.
— Тобто...
— Про чужі землі багато базікають. А я пройшовся по всій землі — від краю до краю... На заході й півночі височать гори, через які не переходила жодна людина. На сході — пустеля, за нею немає нічого. На півдні — море... Моряки напідпитку часто хваляться про свої нібито мандри до дальнього берега. Але варто трохи розібратись — і виявляється, що всі вони брешуть. І ніхто ніколи не бачив живого чужинця, не бачив і мертвого — усе це легенди, іноді
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Страта», після закриття браузера.