Читати книгу - "Засвіти"

а ти по стемнінні маєш підійти до Тарома і чекати півночі, виловлюючи в потемках тихо польову заставу. Тихо, чуєш? Наступ вестимемо з чотирьох боків: я з паном Конограєм підійду річищем на чайках до стрімнини і стежки-лази, Кіндрат Бурляй — суходолом від Солоного, а Павло Бута — по березі Дніпра... Неодмінна умова: зняти варту і взяти моста й рів тихо...

Якийсь час кошовий мовчки ходив по покої, ніби міряв його кроками, поглядав на Сірка, а бачив щось своє, тільки йому відоме.

— Ти не дивись, що Бут маєтний... Я знаюся з ним давно... Дознавачі зі Слимаченком розвідали, що в чотирикутній фортеці отій,— а твій кут північний,— всього лише дві чи чотири сотні драбантів із фризців, хоч може вміститися там і тисяча... Верховодить ними капітан Меріон, також фризець, а комісаром там, мав уже чути, із жовнірською ортою та гарматами пан Пшияловський, вельми питущий шляхтич. У склепах фортеці чимало зброї і пороху, та ще десь там же, в ямі, зо два десятки козаків і стільки ж посполитих, схоплених вартою з провізією для Січі.

Сулима, примовкнувши, довго і настійливо кресав кремінь, що чомусь, іскрячись, не підпалював губки, потім ще довго розпихкував її, доки не зачадив димом усю світлицю.

— Реєстровці по отому Полянському мирі, отримавши платню,— притишив він голос,— на чолі вже з гетьманом Ілляшем Караїмовичем, знамо тобі, порозумілися з наказним гетьманом польським та київським воєводою і стали в прю нам, сину. Гетьманський домок, для безпечності, перенесли в канівський замок, кварцяне військо мітять перекинути під Кодак... Отож, одна рада в нас: щоб жити, треба висадити негайно оту твердиню на згибі Дніпра в тартарари чи обернути її собі, може, в поміч, уміло взявши...— нарешті присів він на лаву.— Тільки, мабуть, Лейбу з оцим Явтусем вони, може, не запідозрять в зухвальстві, а мальвазія вбереже трохи козакам життя і полонених живими звільнить з нашою поміччю... Чи так ти думав, сину? — підвівся він, раптово повеселілий, з лави.— Готуйся ж до невідворотного й рішучого бою, бо іншої ради немає в нас...

Повертаючись до свого куреня, Сірко і тішився, і гризся отим. Перед очима стояла, ощирившись, грізна фортеця, поряд ревів поріг, до якого колись водив їх, молодиків, пан Левко Конограй-Чорноморець, а навкруги, скільки оком зглянеш, погнутим полотнищем розлігся степ... Перегук чатових на бекетах нагадав йому, що ніч звернула на спад, а треба ж ще виспатися до ранку...

34.

Кошовий Сулима відрізнявся від інших старшин поміркованістю, безприкладною сміливістю, ставленням інтересів козацтва і посполитства над всіма іншими і особистими, не раз дарував свої власні кошти на козацькі потреби. Незвичайний авторитет його серед простого козацтва обумовлювався ще й тим, що він був незрівнянним стратегом і відчайдушним рубакою в боях. Байдужий до наживи і всіляких особистих благ, він цінував і в інших оту поміркованість, товариськість, а ще — любов до ближнього... Неодноразові дарунки його монастирям, церкві та київським братствам робили його знакомитим козаком і серед поспільства... Та найбільше поцінював він заповзятих, сміливих та кмітливих, не лише в козацькому товаристві, а й серед ворогів...

І таки трохи вдалася йому ота затія з візком-брожком і Лейбою. Бо драбанти зразу-таки й схопили Тевеля та Явтуся, коли ті, мордуючи геть виснажену шкапину, впряжену в брожок, пробиралися навмисне скрадливо неподалік фортеці в напрямку Січі. Лейба наробив рейваху перед драбантами і жовнірами, що в нього і велика, голодна родина, і ні гроша за душею, і досить боргів, бо вино він узяв у знайомого Шмуля в кредит; називав фортечних людоловів і «ясними панами», і «уродзонними шляхтичами», і «добродзеями»; клявся більше не гендлювати в цих «окресах» і «маткою боскою ченстоховською»,і «гостробрамною панною свєнтою», і «Єзус-Марією».

— Панове, пшепрашам!.. Як бога кохам!.. Ой, вей змір!.. Ой, шаде фервалі!..— кричав він, тягнучи за собою заплаканого і мовчазного Явтуся, спотикаючись від стусанів охорони і віючи фалдами вбогого лапсердака.— Панове добродзеї!.. На всіх свєнтих!..

Приправивши гендлярів і їхнього брожка з вином у фортечне дворище, драбанти і жовніри наділи на Тевеля і Явтуся наручні і шийні кайдани і, помереживши їх нагаями, опустили в підвальний склеп.

Вже за годину-дві спокійно-тиха звичайно фортечна залога поволі загула й загаласувала, аж у склеп те було чути. В’язні прислухалися до незвичного їм гармидеру, дивувалися, а Лейба явно тішився тим в душі, хоч і намагався не виказати себе нічим. Плакав і дрижав Явтусь, споглядаючи у підземеллі отаких же, як вони, припнутих в’язнів, до краю виснажених і худих, як монастирські мощі.

— ...Жиццє наше крутке — випіємо вудкі! — співав якийсь жовнір, вештаючись побіля склепу.— Жиццє нам недлуге — вип’ємо вдруге!...

Тевель аж зареготав божевільно якось, зачувши оті співи згори. Регіт його був таким невідповідним і дивним, що в’язні поспівчували корчмареві, який з горя втратив глузд.

— Свят, свят, свят! — сказав котрийсь із в’язнів, наспіх хрестячись.— Що зробили з чоловіком, анахтеми!..

Замовкнувши по тих заувагах співдольників, Лейба зіщулився, приліг на припоні, зігнувшись, обіклався куцим лапсердаком і спершу удавано, а незабаром і по-справжньому заснув, аж дивувалися присутні. Побіч нього, зморений геть, заснув і Явтух, схлипуючи. Невдовзі чулися на весь склеп затяжне хропіння Тевеля і сонне постогнування хлопця...

Цілий вечір смакували драбанти дармовим п’янким вином, доки в піснях, лайках та гармидері не вклалися хто де вже зовсім пізно на сон, лишивши тверезими лише варту на валах та роз’їзних чатових по окіллі... Шуміли тирсою прохолодні серпневі вітри, обзивалися дзявуливо суслики і байбаки, тявкали десь лисиці, і, як завжди, цьвохкав спросоння в напнуті полотна степу перепел та гриміли обвалами зобіч невгамовні пороги...

А в післяпівніч кодацька твердиня неждано-негадано була зусюд оточена