Читати книгу - "Пригоди в оргазмотроні"

нелюдське ставлення до білих рабів» — стали бестселерами, з якими читачі, сидячи в кріслах своїх домівок, вирушили в захопливе турне найбільш неблагополучними регіонами країни. Проституція була домінантною проблемою у державній політиці. Теодор Рузвельт закликав «до якомога безжаліснішої війни із комерційним пороком», під яким мав на увазі організовану проституцію, і 1910 року Конгрес видав Акт Манна, який заборонив перевозили жінок за лінію розмежування певного штату задля «аморальних» цілей. Імміграційний Акт, який також прийняли того ж року, дав поліції право арештовувати будь-яких іноземок, яких було затримано в танцювальних залах й інших місцях, до яких «зачащали проститутки».

Рокфеллер об’єднався силами із прогресивними реформаторами й 1911 року заснував Бюро суспільної гігієни — благодійну організацію, діяльність якої присвячувалася «вивченню, меліорації та запобіганню тим соціальним умовам, злочинам та захворюванням, які негативно впливали на добробут суспільства; окремий наголос було зроблено на проституції та пороках, що від неї походять». Це давало йому змогу почуватися, як писав біограф його батька Рон Чернов, «політично ліберальним й модерновим й одночасно притримуватися старомодної відрази до азартних ігор, проституції, алкоголю, й інших гріхів, яких традиційно цуралися баптисти». Едукаційна рука його організації розповсюджувала мільйони безоплатних брошур із заголовками на кшталт «Суспільна гігієна проти сексуальної чуми». Саме видана під цим заголовком брошура дезінформативно та осудливо застерігала читачів щодо усіх бід, які несуть проституція та венеричні захворювання. У ній рекомендувалося обрізати дітей задля профілактики сифілісу, й автори застерігали, що «надмірне заняття сексом — це нерозумно, вульгарно, жорстоко й руйнівно».

Одним із перших проектів бюро було фінансування «Лабораторії суспільної гігієни» — відростка тюрми, якою завідувала соціолог-першовідкривач Катаріна Беме Девіс, яку Рокфеллер мав за наймудрішу жінку, котру він коли-небудь зустрічав (Девіс згодом стане першою жінкою, яка займе державну посаду в штаті Нью-Йорк, а 1915 року, за результатами голосування, вона увійшла до трійки найпопулярніших жінок Америки). Три чверті в’язнів у перенаселеному ввіреному Девіс виправному закладі у Бедфорд-Гіллс, штат Нью-Йорк, становили проститутки (наслідок драконівських заходів, ужитих у намаганнях придавити цю індустрію), яких заарештували в Нью-Йорку й ув’язнили за статеві злочини. Саму в’язницю було засновано радше як щось на кшталт університету для реабілітації проституток, усе ж тим, яких клеймували безнадійними, робили доволі строгі пропозиції.

У лабораторії Девіс проводилося, за її словами, «психологічне й фізіологічне наукове дослідження типів жінок, які вступили у життя гріха й злочину». Метою було викурити «моральних імбецилів» — дівчат з «поганою спадковістю», які попросту не могли «розрізняти, що добре, а що погано», від тих, яких ще можна поновити в очах суспільства. Девіс підрахувала, що в 20 % її підконтрольних простежувався «штам дегенеративності»: сімейні історії алкоголізму, венеричних захворювань, епілепсії, психічних розладів й туберкульозу. В’язні Девіс проходили тримісячний курс фізичних, ментальних та соціологічних тестів. Допоки вони проходили тести Біне (інтелект) та Вассермана (сифіліс), принизливі медичні огляди й повчальні висварювання щодо їхнього статевого життя, тримали їх у карцерах. Оперативні працівники навіть навідувалися до їхніх сімей, аби глибше розгледіти їхній «соціальний та моральний стан».

Лабораторія не лише мала за мету здобути ще більше вичерпних знань про соціальні умови, які вели жінок до проституції, але й обіцяла функціонувати як комітет з євгеніки. На думку Девіс, «слабоумних» варто було не просто сегрегувати від інших в’язнів, тому що вони можуть відволікати й перешкоджати їхньому процесу перетворення — їх слід було поміщати під постійний нагляд в умовах позбавлення волі. Хоча б у ті роки, коли вони здатні народжувати, аби запобігти тому, щоб вони приносили у цей світ дітей, які, коли щось не так із спадковістю, лише й можуть сподіватися на життя у безнадійній жалюгідності».

Рокфеллер, як Девіс, Кінзі й багато інших реформаторів тих часів, палко сповідував євгеніку. Саме Рокфеллерівська турбота над правильністю людського виховання і репродукції класу собі подібних (як і кампанія проти проституції та венеричних захворювань) виплекала їхній сімейний інтерес до того, що стало поєднанням євгеніки та дослідження сексу. Рокфеллер успадкував віру в євгеніку від свого батька, який проповідував, що у бізнесі виживають найсильніші, і те, як сам метеором злетів до його вершин, вважав за відмінну якість своїх біологічних даних. Рокфеллер-старший заснував Архів євгеніки імені Чарльза Б. Дейвенпорта, який відкрився у жовтні 1910 року в Колд Гарбор, штат Лонґ-Айленд (1920 року, на кошти іншого магната, Архів євгеніки перетворився у Кафедру генетики Інституту Карнегі). Рокфеллер-старший платив зарплату шістьом дослідникам, які займалися складанням величезної кількості сімейних родоводів.

Команда Дейвенпорта відвідувала тюрми й притулки для душевно хворих, як і будинки родичів їхніх в’язнів, сподіваючись ідентифікувати так звану «загрузлу десяту» — 10 % населення, яке, на думку інших, тягнуло національний генофонд униз. (Рокфеллер-старший намагався виправити це, народивши п’ятьох дітей; у його сина було їх шестеро.) Родинні дерева, що збирала команда Дейвенпорта, підкріплювалися анотаціями, які містили розмаїті суспільні й фізичні характеристики, що записувалися спеціальним кодом («скс» означало сексуальний збоченець; «ам» — аморальний), як і пізніші компіляції про сексуальне життя американців у авторстві Кінзі. Йдучи у відставку 1935 року, Дейвенпорт встиг провести євгеністичні оцінювання 35 000 осіб.

Дейвенпорт вважав, що якщо «слабоумні» були б сексуально відділеними, чи то стерилізованими, більшість «людей-дефектів» пропали б із землі через 15–30 років. «Найпрогресивнішу революцію в історії, — писав він, — можна провести, якщо б принципи людського парування виставили свою планку на рівень розведення коней».

Рокфеллеру-молодшому, який фінансував заснування Американського товариства євгеніки, проект створення запропонованої Девіс лабораторії у виправному закладі Бедфорда додав євгеніці допустимо-наукового тлумачення і так, як кожен пацієнт ще й розглядався експертною комісією, то до її образу додали і крапельку академічної поважності (Рокфеллер перепідписав до лабораторії одного з євгеніків, якого його батько фінансував у Архіві євгеніки у Бедфорд Фолз.) Він сподівався, що субсидіювання лабораторії для держави за власний рахунок допоможе йому довести владним мужам, що це проект, доречний для суспільства, і що через п’ять років його буде прийнято на законодавчому рівні та розширено.

Намагання Рокфеллера-молодшого й праця Дейвенпорта стали складовою