Читати книгу - "Шалена"

– Що сказати, – нарешті промовляє Ніно, на його чолі – хвилі глибоких зморщок. – Ти оригіналка. Змусила мене вбити Сальваторе, а тепер сама хочеш бути… еее… assassina[148]. Він зминає свій пластиковий стаканчик у кулаку. Хрускіт, ніби череп проламують.

– Ага. Пробач мені. Зараз я шкодую, що сама цього не зробила. Мені це… ну типу сподобалось…

– Що сподобалось?

– Вбивати… священика… й тих хлопців.

Він перехоплює мій погляд.

– Бет, ти вбиваєш мене. Що ти таке говориш? Тобі це «типу сподобалось»?

На мить я замислююсь над його запитанням, потім усміхаюсь, облизую губи.

– Ні, я в захваті від цього, чорт забирай. Це найкрутіше, що я будь-коли робила.

Ніно встає з-за столу. Стілець шкрябає підлогу. Я встаю, хапаю дипломат і біжу за ним.

– Ніно! Чекай. Скільки ти отримуєш за свою роботу? М? – питаю я.

– По-різному… – каже він, не обертаючись, швидко йдучи геть.

– Скільки? – питаю я.

– На Сицилії?

– На Сицилії.

Ми йдемо коридором до дверей з написом «Uomini» – «Чоловіки».

Ніно штовхає двері й заходить. Завіси вищать, як різане порося. Оглядаю коридор. Начхати. Іду за ним. У туалеті порожньо. Смердить блювотиною: когось знудило й ніхто не прибрав. Немає ні вентиляції, ні вікон. Притуляюся спиною до дверцят. Холодний пластик крізь тонку тканину блузки Бет торкається моєї шкіри. Ніно стає перед пісуаром і розстібає блискавку. Дивлюсь, як він пісяє.

– Десь від двох тисяч євро, коли я роблю людям ласку…

– Дві тисячі євро? Ти вбиваєш за дві тисячі євро?

Та він, певно, жартує. Втім, я б і безкоштовно це робила. Робила б це заради гострих відчуттів.

– І до десяти тисяч. Двадцять платять за складну роботу.

Сичання сечі по кераміці. Туалетний сморід. У кутку на підлозі – калюжа. Стіною повзе густа чорна пліснява. Затуляю рота рукою.

– Але це на Сицилії. Там у вас не Монте-Карло. У Лондоні буде інакше. Прибутковіше.

У кабінці натискають на злив. Виходить, у туалеті було не порожньо. Ми не самі. Притишуємо голоси, щоб нас ніхто не почув.

– Мій рекорд – двадцять тисяч. Але то була велика шишка – урядовець. – Ніно шепоче, як змія.

– Добре для резюме, – кажу я. – Уяви, якщо я працюю з тобою. Заробляємо вдвічі більше, вдвічі швидше. Уяви, як би ми розвернулися в Лондоні.

У якомусь гламурному місці. Стильному місці. Мені вже кортить бути непристойно багатою.

– В будь-якому разі, із Сицилією покінчено. Я знаю про війну. Мафія в дупі.

Ніно закінчує пісяти. Він застібає блискавку, підходить до вмивальника, дивиться на мене в дзеркалі, миючи руки.

– Це я в дупі, через тебе. Я ніколи не зможу повернутися на Сицилію.

Чоловік прочиняє двері кабінки. Він низенький і худорлявий, у бейсболці «РОМА». Певно, турист. Чоловік дивиться на мене, насуплюється, потім дивиться на Ніно й знову на мене. Ніно дивиться на нього, абсолютно нерухомо. Він нагадує мені богомола, виструнченого, готового напасти будь-якої миті. Чоловік киває й вибігає геть, як наляканий цвіркун. Він навіть рук не помив. Напевне, Ніно до смерті налякав його. Напевне, то була кров. Руки в нього розйобані. Думаю, об’єктивно вигляд Ніно жахає. Але мені він усе ж видається сексуальним.

– Чула про Джованні Фальконе? – каже він у дзеркало. – Один із моїх. Ну, там був не тільки я… були й інші хлопці… всі вони сіли.

– Ми досягли б убивчого успіху, – кажу я.

– Ти колись про нього чула?

– Про кого?

– Не важливо.

Спекотно. Липко. Волого. Збіса неприємно. Я хочу повернутися на палубу. Побути на свіжому повітрі. Я підходжу до нього ззаду, обіймаю його за талію, притягую до себе.

– Милий, милий… удвох ми б стали легендою, – кажу я.

Дивлюсь, як він підставляє руки під воду й тягнеться до контейнера з милом. Натискає на носик, але нічого не виливається. Він натискає ще і ще, але там порожньо. Здоровою рукою він зриває його зі стіни й кидає через усю кімнату. Контейнер врізається в іншу стіну. Хрускіт цупкого пластику.

– Ти вбила одну людину і вже вважаєш себе Аль Капоне.

– Справа не в кількості, а в якості…

Він не знає про інших. Якби ж я могла йому розповісти. Якби ж могла зізнатись. Щоб між нами не було секретів. Я хочу розповісти йому, що я не Бет.

– Ти талановитий початківець, Бетто. А в мене двадцятирічний досвід… репутація… – каже Ніно.

– То й що? Тепер вона нічого не варта. Ти ж сам сказав, що ми ніколи не зможемо повернутись.

Ніно лається італійською собі під ніс.

– Назви мені хочу одну жінку-кілера, – кажу я.

– Кілершу? – каже він. Ніно зводить очі, намагаючись зустрітися зі мною поглядом. В його голові щось не сходиться. Я спричинила в його мізках коротке замикання.

– Умгу. Не можеш.

– І не просто так, – каже він. Він відсуває мене й підходить до сушилки, але вона не працює. Він натискає на важіль, щоб дістати паперового рушника, але їх не лишилось.

– Ти ж сам знаєш, що в мене добре виходить. Ті два постріли в машині були бездоганними.

– А хто сказав, що я шукаю партнера?

Він смикає важіль угору й униз, угору й униз.

– Думаєш, що отримаєш цю роботу тільки тому, що ти дружина Амброджо? Ти цього не вчилася, в тебе немає досвіду. І звідки в тебе така кровожерливість? Ще тиждень тому тобі навіть зброя не подобалась!

Ніно викидає пристрій для рушників у туалет. Мені паморочиться в голові. Мені потрібне повітря. Земля надимається, паром хитається туди-сюди, сюди-туди. Я біжу через кімнату, проношуся повз Ніно і не влучаю в туалет. Я блюю просто на підлогу.

– Це погана ідея.

Арона, Італія

– Ми вже близько? – питаю.

Після довгих годин «Металіки» я б убила й за легшу музику. Не можна сказати, що в мене радісний настрій або схильність до хвацького кантрі, але геві-метал Ніно вбиває мене. Досить із мене ударів по башці. Може, одну пісеньку Тейлор Свіфт? «Я знала, що з тобою буде важко». Оця мені подобається.

– Близько до чого? – відказує він.

– Не знаю. До Франції?

Він скоса дивиться на мене.

– Ми ще навіть не перетнули швейцарський кордон.

– Отже… ні?

– І коли ми виїдемо з Італії, нам доведеться проїхати ще всю Швейцарію.

– О, – кажу я.

Треба було вивчити карту. Бет подивилася б карту й наґуґлила зупинки з туалетами й гарними місцями для пікніка.

– А від твого водіння в мене шия