Читати книгу - "Шалена"

Якби ж тільки мама й Бет мене зараз бачили! Якби весь світ мене бачив! Можливо, вони всі ще побачать мене. Знаєте що? Я майже хочу, щоб мене піймали. Хочу бути сумнозвісною! Моє ім’я було б у всіх на вустах. Усі б мене боялись! «Алві? О так, я чув про неї», – казали б вони. І тікали б у протилежний бік.

Дякую тобі, Бет, за цю можливість. Дякую, любий Амброджо. Здається, це називається «синхронічність». Коли ти в потоці й у твоєму житті все стає на місце. Всесвіт чи Бог підтримує тебе. Все налагоджується. Все чудово.

Пункт паромної переправи, Сицилія

– Passaporto[142].

Я вагаюсь. В моїй сумці обидва паспорти: мій та Бет.

– Passaporto? Carta d’identità?[143]

І хто я тепер? Можу бути Алвіною, а можу Бет. Надто спекотно, щоб думати, я починаю обливатися потом. Сонце зійшло високо й почало свердлити дірку в моїй маківці. Я зневоднена. Губи потріскалися, язик прилип до піднебіння. Я б убила за горілку з крижаним лимонадом. Хто ж я, в біса, така? Думаю, поліція може почати пошуки Бет. Алві ж могла кілька днів поподорожувати Сицилією, подивитися цікавинки, а потім повернутися до Лондона. Так, якщо хтось запитає, то саме цим я й займалась. Палермо? Неперевершено. Катанія? Божественно. Ну звісно ж, я підіймалася на Етну – цей схід над морем ні з чим не зрівняється. Храми Агрідженто? Приголомшливі зразки архітектури Великої Греції. Але хто мене запитає? Аж ніхто.

– Passaporto!

О Господи… тепер він злиться. Які вони нестримані, ці італійці.

Передаю свій паспорт чоловікові в маленькій пластиковій будочці. На ньому темно-синя кепка з козирком; на вигляд – офіційна уніформа. Сподіваюся, він не з поліції.

– Grazie[144], – каже він, зазираючи в машину.

Судячи з його вигляду, він теж усю ніч не спав. Це для всіх нас була насичена ніч. Він зазирає в паспорт Ніно. Потім вдивляється в моє обличчя, дивиться в мій паспорт. Затамовую дух… чому я хвилююсь? Я ж наче схожа сама на себе. Тут йому нема в чому сумніватись.

– Grazie, signora.

Він його закриває.

Я швидко забираю свій паспорт, щоб Ніно не побачив. Зиркаю на паспорт Ніно, коли чоловік віддає його крізь опущене скло. Там написано: «Джаніно Марія Бруска». Я голосно сміюся.

– Твоє друге ім’я – «Марія»?

Ніно дивиться на мене.

– І?

– Марія – жіноче ім’я.

Він насуплюється:

– Не в Італії.

– Не можу повірити, що в тебе жіноче ім’я.

– Бетто, закрийся й кермуй.

– І тебе навіть звуть не Ніно!

– Ніно – скорочено від Джаніно. Давай, отам є місце.

– Називатиму тебе «Нікола», – кажу я, все ще сміючись. – Гарне жіноче ім’я.

Заїжджаю пандусом на паром.

– В Італії Нікола – чоловіче ім’я.

– Марія – чоловіче ім’я, Нікола – чоловіче ім’я. Ви, хлопці, тут зовсім не при собі.

– Кажу тобі, стули пельку. Не наривайся – застрелять.

– Ненсі! Ненсі у вас дівчаче ім’я?

– Так.

– Називатиму тебе Ненсі, – кажу я.

Ніно сидить поряд, закипаючи. Але я нічого не можу вдіяти, я істерично, з підвиваннями, регочу, хапаюся за живіт і плачу від сміху.

– Серйозно, Бетто, краще тобі замовкнути. Я й не за таке вбивав.

– Правда? – кажу я, витираючи сльозу з ока. Зараз лусну від сміху.

– Ага. Правда. Я вбив одного чувака, який дивно дивився на мене. Тож можу вбити й дівчину, яка сміється з мого імені… – Ніно пронизливо дивиться на мене.

Припиняю сміятись. Думаю, я йому вірю. Взагалі-то, він може мене вбити. Це погано.

Припарковуюся між «мазератті» й «фіатом». Ненавиджу пароми, а особливо автомобільні парковки на паромах. Там завжди штиняє бензином і хочеться блювати. Я сумую за яхтою Амброджо. Я лише раз на ній покаталась. Шкода, що ми списали її в утиль.

Машини припаркувалися так близько одна до одної, що двері заледве відчиняються. Боком вислизаю з «ламбо» й витягаю дипломат із грошима. Я не лишу два мільйони євро на парковці. Я не хочу ризикувати: всюди вбивці, крадії й ґвалтівники. Ми завжди, завжди в небезпеці. Потім я йду за Ніно на палубу – кілька маленьких кроків похилою поверхнею. «Ледіматік» Бет каже, що зараз шоста ранку. Паром виходить у Тірренське море. Ми з Ніно спираємося на загорожу й дивимося на воду. Ранок хмарний, вода темно-сіра, як сталь пістолета.

Паром починає хитатися на хвилях, вправо-вліво, вгору-вниз. Сьогодні вітряно. Мене вже нудить. Ніно здоровою рукою дістає з кишені куртки пачку «Мальборо», пропонує мені цигарку. Я беру одну й запалюю нам обом цигарки. Ніно прикриває вогник від вітру. На згинах пальців поздиралася шкіра. Під нігтями запеклася темна червоно-коричнева кров. Двійко некурців біля нас насуплюються та йдуть із палуби. Ми самі.

– Я тут подумала… – кажу я, видихаючи дим із легень у бік обрію. Повертаюсь обличчям до Ніно й переможно всміхаюсь. – Я хочу працювати з тобою.

– Хочеш що?

– Хочу працювати з тобою. Хочу бути твоєю напарницею.

Ніно дивиться на мене, мружачись, крізь брудно-білі хмари пробивається сонце. Він вдягає чорні окуляри. Здається, він не дуже любить сонячне світло. Він – соняшник навпаки.

– Моєю напарницею?

– Твоєю напарницею. Думаю, ми будемо чудовою командою. Що скажеш? – Нахиляюся до нього й зазираю в очі. Крізь його чорні окуляри їх не видно, та я дивлюся туди, де вони мають бути. На мені «Вандербра» Бет, і западинку між грудями розташовано стратегічно.

– Ти pazza[145], – каже Ніно.

– Що таке? – кажу я, зводячи брову.

Ніно гасить цигарку об металеве поруччя й викидає її в море. Я роблю останню затяжку й гашу свою. Ніно прямує всередину парома, і не притримані ним двері б’ють мене по обличчю. Я заходжу за ним і біжу навздогін до першої-ліпшої барної стійки.

– Un cafè[146], – каже він бармену, його голос шурхотить, як ріння.

– Due cafè[147], – кажу я. – І води.

Коли він бере свою чашку, руки в нього тремтять. Ніно не п’є воду. Він як кактус. Чи як верблюд. Я не розумію, як він виживає. Ми сідаємо на гидкі пластикові стільці за липкий пластиковий стіл. Ненавиджу кляті паромні «ресторани». Таке враження, що їх створено, щоб викликати огиду до їжі. Кава на смак горіла. Човен підстрибує й хилитається на розлючених хвилях. Лінія обрію вигинається в