Читати книгу - "Місто карликів"

А час минав і майже минув.

І знову пролунало знайоме «Няв!»

Гатто Негро, чарівний кіт, стрибаючи через три сходинки, приніс у зубах запорошений, запилюжений, покинутий і забутий клубок, отой справжній клубок Аріадни, який лежав уже стільки днів під ліжком старої гварди…

Вони ще встигли прослизнути у вузький отвір. Ада навіть встигла подумати — а якби хвіст Гатто був довший, то його неодмінно притиснуло б дверима!

Підземелля тихо, але глухо зачинилося.

І водночас самі, без її участі, засвітилися факели, що освітлювали дорогу в темному вузькому коридорі із готичним склепінням. Ада відчула босими ногами холод гладенького, вичовганого її попередницями, каміння. Пішла, обережно несучи двома руками чашу з портаменто. Чаша спершу не здавалася важкою, навпаки, дивувало, чому виточена з напівпрозорого каменю, мабуть, нефриту, посудина, наповнена дивною сумішшю, яку вона власноручно сьогодні приготувала, настільки невагома. Та пройшовши перший кілометр шляху, зрозуміла — не так вже й легко тримати обіруч перед собою навіть такий неважкий, але дуже важливий предмет. Чаша наповнена майже до країв, і жодної краплі не можна пролити!

Клубок, отой чарівний клубок Аріадни, котився попереду, поки що непотрібний — дорога пряма й рівна, полого здіймається угору. Жодних відгалужень. Гатто біг попереду, і його присутність з одного боку заспокоювала — як-не-як жива душа, а з іншого унікчемлювала й нагадувала про власну убогість. Знала ж, знала про випробування вогнем, готувалася до нього — і не витримала! Хіба важко було потерпіти? Хіба треба котячого нявкоту, щоб нагадати про обов’язок? Сором пік її не перед людьми — перед отим старим безхвостим котом.

Холодні плити вже не здавалися такими гладенькими — не привчена ходити босоніж, Ада відчувала кожну дрібку, кожну порошинку шляху. Але вона мусить іти. Мусить дивитися тільки на чашу і думати тільки про наступний крок портаменто.

З кожним кроком чаша ставала все важчою. Густа рідина колихалася, загрожуючи щомиті вилитися, вихлюпнутися долі. Ні, бодай цю частину вона виконає правильно. І так майже кожен крок виходив з порушеннями. От ніби зроблено, а щось трошки було не так. Може, він не помітить? Може, не зверне уваги? Може, поставиться поблажливо до її першої спроби?

А хто це — ВІН?

Аж тепер замислилася Ада над тим, куди, до кого іде.

Він — це хто чи що?

Він — живий чи це якась безтілесна, позбавлена фізичного втілення сила?

Як виглядатиме їхнє спілкування?

Що чи кого вона побачить отам, в оці вулкану?

Як він відповість їй?

Чи відчує вона цю відповідь?

Чи витримає?

А тим часом доводилося витримувати інше — чаша виявилася такою важкою, що руки просто зводило судомою! Хотілося поставити її на землю хоч на хвилину, перепочити, а вже потім продовжувати шлях. Ну, хіба хтось побачить? Хіба хтось знатиме?

— Знатиме.

Хто це сказав?

Тут нікому говорити, отут, під цим столітнім (чи тисячолітнім?) кам’яним склепінням.

Але ж хтось сказав…

Ада долала крок за кроком. Факели на стінах спалахували при її наближенні і гасли, щойно вона долала відтинок, куди сягала сила їхнього світла. Здавалося, людська рука не торкалася тут нічого, і водночас тунель не виглядав занедбаним — наче тут ретельно прибрали перед її появою.

А от і кінець коридору. Двері. І полиця перед ними, на яку можна поставити чашу. На хвилину, на одну коротку хвилину, за яку потрібно відчинити ці замасковані під звичайний камінь двері.

Отут вже потрібен клубок.

Гатто провів її сумним поглядом. Чому сумним?

Далі йому, мабуть, не можна. Далі починається гора, печера, лабіринт, в якому покаже шлях нитка Аріадни.

Камінь тихо зачинив вхід до тунелю. Без клубка вона нізащо б не відрізнила камінь-вхід від усіх інших…

і.

Клубок котився швидко, вона ледве встигала за ним. Який довгий цей шлях…

Стомлені ноги ледве ступали, гостро відчуваючи кожен камінець, якими, наче навмисно, засипана дорога. Боляче, як боляче іти…

І враз десь попереду замерехтіло червоне світло.

Високе склепіння майже правильно круглої печери освітлювалося червонястим відсвітом з колодязя у центрі. От воно, Око Волькано…

Тепер їй належить обійти довкола нього тричі. А потім іще тричі. Проказати особливі слова. Вилити в Око вміст чаші. І глянути досередини.

В який бік іти? За годинниковою стрілкою чи проти?

Ада сполотніла. Отепер, коли Око бачить її, все мусить бути правильно.

Знову допоміг клубок. Він котився перед нею, показуючи напрям.

Слова вона вивчила. Повторила тричі формулу портаменто.

Глибоко вдихнула, затамувала дихання. Вилила в колодязь вміст чаші. І ледве втримала її в руках — таким жаром війнуло.

І от вона, мить, можливо, найважливіша.