Читати книгу - "Історія однієї істерії"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Усе, що я зрозумів з розповіді, — це те, що ти послала їх стежити за ні в чому не винним автором сценарію, — сміявся Жорик. — Позбулася своїх помічників і вирішила вчинити бешкет. Сама кинутися в пащеку до кривавого злочинця. Чомусь Настуся будинок Хомутова інакше, як «будинком жахів» не називала. Ну, не сподобалося їй там…
Загалом, Георгій теж трохи розхвилювався і вирішив під’їхати до цього «будинку жахів». Здивований господар квартири зустрів його на порозі. Я так і не з’являлася. «Форд» стояв недалеко від під’їзду. Сумочка висіла на спинці хомутовського стільця. Недбало покинутий записник лежав на кутику столу. А мене не було. Просто наче випарувалася. Жорик почав хвилюватися. Оглянув територію. Зазирнув до мого записника. Очі його розширилися, він ретельно почухав потилицю й ще раз зазирнув до записника.
— Катерино, наступного разу за таке ведення записів я тебе просто звільню! — обнадійливо звернувся до мене Жорик, виявив блаженну посмішку на моєму обличчі й швидко виправився: — Що? Радієш? Тоді не дочекаєшся! Не звільню, а… Удруге прийму на роботу. Навантажувати подвійною нормою буду! Ось.
Я, звичайно ж, злякалася. Георгій продовжив розповідь.
Зрозуміти, що я там назаписувала, було просто неможливо. Якщо читати послідовно, то виходило щось неймовірне: «Хомутов — не він — поговорити про прибирання — він, гад! — вічно в навушниках ходить. Усі Ксенію люблять — у святковий весняний карантин…».
— Ти що-небудь розумієш? — запитав Георгій у Настусі. — Ти ж усе-таки сестра. Повинна хід її думок відстежувати.
— Звичайно, я відстежую, — по-діловому зреагувала Сестриця. — Але тут, — Настуся кивнула на записник, — тут, здається, нема думок. Якось усе це більше на марення схоже, ніж на думки. А з Катрусиних марень у нас на світі лише один фахівець.
І довелося їм, бідолахам, винувато брести до моєї неньки. Так, мовляв, і так, «пропустили, не догледіли, втекла… Допомога ваша потрібна». Зачувши, що може взяти участь у відловлюванні однієї зі своїх особливо небезпечних дочок, мама прийшла в стан неймовірної працездатності та якимось таємничим, тільки їй відомим способом примудрилася за один вечір розшифрувати всі мої записи. Втім, ніякої містики в цьому не спостерігалося. По-перше, починаючи з моїх старших класів мама була єдиною людиною, котра завжди розбирала мій почерк. По-друге, напередодні вона бачила мій записник і навіть власноруч зробила там зо два записи, тож могла точно сказати, що там було записано до цього, а що після. По-третє, мама на те й мама, аби розуміти, що, приміром, означає запис: «Кир: Хомутов + розділ для пастки = (Лара й Алла)». На базі моїх загадкових позначок мама висунула гіпотези, що однозначно вивели нашу пошукову групу до істини. Після того, як з’ясувалося, що я брала в Зінаїди Максимівни рукопис, певна річ. І після того, як цей рукопис знайшли в моїй сумочці. А також після докладного звіту Хомутова про розмову зі мною. Загалом, ми з’явилися в той самий момент, коли Георгій уже остаточно визначився з безневинністю Хомутова, а Тигра з Тімом розшукали місце розташування нашої в’язниці. Якби ми не знайшлися самі, команда наших рятівників, можливо, рознесла б увесь дім. Тож нам саме час було приймати подяки від мешканців.
— Вашу ж дивізію! — вистромився по пояс із вікна та на весь голос заволав один із «вдячних» мешканців врятованого будинку. — І доки ви будете тут ревти? Йдіть до себе під вікна, та й верещіть, скільки влізе! Людям спати дайте! То по трубах якісь гади стукають, то під вікнами галасують… Скоро пожежу вчинять — я не здивуюся…
Ми швидко перезирнулися з колишніми бранками та всі разом витріщилися на третій поверх, на мешканця, який лаявся. Виходить, усе-таки чули… Виходить, ми молодці, все правильно робили. І без принизливих Кирових підказок знайшли б вихід…
«Кир!» — перелякано промайнуло в думках. На раптом стемнілих обличчях Алли й Лариси я прочитала ті самі думки.
Двома словами я виклала Георгію проблему.
— Що-небудь придумаємо, — пообіцяв він, і я подумки похвалила себе за бажання нічого більше від Жорки не приховувати. — Тільки так. Домашніх попередьте, щоб до завтра про вашу появу мовчали.
Завтра визначимося, що й кому варто говорити… Коли що, заяву на нього писати будете?
Усі втрьох ми відчайдушно замотали головами. З Киром ми повинні були поквитатися якимись своїми методами.
Перед тим, як ощасливити жителів нашим від’їздом, Георгій вирішив на кілька хвилин повернутися до Хомутова. «Треба ж пояснити, чим уся ця метушня скінчилася. Він же навіть про наявність пастки у власному підвалі нічого не знає…».
— Не говоріть йому про пастку! — раптом загукала Тигра. — Здається мені чомусь, що вона нам придасться.
Усі ми радісно закивали. Хтозна, може, й придасться. Навіщо таке місце завчасно на загальний огляд виставляти?
— Скажи просто, що ми знайшлися… — порадила я.
— Він буде щасливий, — посміхнувся Георгій і за п’ять хвилин уже повернувся до «Форда».
Уже засинаючи, я раптом згадала про важливу справу. Набрала номер Ксенії, котра телефонувала мені ще вранці, та повідомила, що можна більше не ховатися.
— Від подробиць пока утримаюся. Завтра. Усе завтра.
Розділ про те, що покараний злочинець нагадує жертву й викликає жалощіЧерез усі ці переживання день переплутався в мене з ніччю. Ранок наполегливо смикав мене телефонними дзвінками, сонячними променями,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Історія однієї істерії», після закриття браузера.