Читати книгу - "Непрохані"

На самісінькому кінці я змусив себе зупинитися і почав глибоко, повільно дихати. Пірс ніби хитався в мене під ногами, хоча зрозуміло було, що це не так. Хитався цілий світ, і я зрозумів, що саме ці думки були в моїй голові, коли я стояв на балконі у Бірч-Кросинг і не міг збагнути, де це я.

Саме це відчуття — що протягом багатьох років я жив уві сні, а от тепер мусив прокинутися.

Коли я повернувся, вона вже пішла.

Я рушив до суходолу. Гнів ущух. Доводилося маневрувати, огинати гурти веселих людей, пари. Я почувався привидом. Побіг.

Діставшись початку пірса і глянувши на набережну, метрів за шістдесят, майже на Оушен-авеню, я помітив когось, схожого на Емі. Голосно покликав її на ім’я.

Якщо вона мене й почула, то не озирнулася. Вона підійшла просто до машини, яка чекала на розі, відчинила задні дверцята і сіла. Машина швидко від’їхала. Спіймати її не було жодного шансу.

Витягши телефон, я набрав номер. Потрапив на голосову пошту. Емі відмовлялася приймати мої дзвінки.

— Емі,— попросив я. — Зателефонуй мені. Будь ласка.

Потім я набрав іншу людину і попросив дещо для мене перевірити. Поки чекав на відповідь, пройшовся до початку Авеню, там важко опустився на паркову лаву. За п’ять хвилин задзвонив телефон.

— Що ти знаєш про цю людину? — спитав Бланшард на тому кінці.

— Тільки ім’я. А що?

— Фокс був бізнесменом. Доволі помітною фігурою у місті протягом якогось часу.

— Був.

— Зник безвісти дев’ять чи десять років тому.

— Завинив комусь гроші?

— Ні. Але, здається, ним почав цікавитися відділ убивств. Свідок повідомив, що бачив його на місці зникнення маленької дівчинки, в районі Квін-Енн, за чотири-п’ять кварталів від його помешкання. Протягом п’яти років до того в місті зникло ще кілька дівчаток. Навіть не кілька — чимало. Детективи отримали доступ до підвалу Фоксового дому і виявили, що там надзвичайно чисто.

— Підозріло чисто?

— Не виключено. Але сам Фокс зник. Я поговорив з одним з хлопців, що займалися тієї справою, і він сказав, що в будинку Фокса було як на борту «Марії Селести». Відкоркована пляшка вина, свіжообрізана сигара і все таке. Справа й досі не закрита, але ніхто нею не займається, і мушу сказати, що нічого на Фокса не знайшли. То що тобі до нього, Джеку?

— Не знаю, — чесно відповів я.

— Не впевнений, що готовий у це повірити, — втомлено відповів Бланшард. — Колега, з яким я говорив, повідомив, що цим Фоксом уже цікавилися кілька тижнів тому. Якийсь юрист, як він сказав. Хочеш знати його ім’я?

— Ні,— відповів я.

Потім набрав останній номер.

— Ти мені брехав, — сказав я, не даючи Фішеру й слова промовити. — Я їду в Сієтл. Ти зі мною зустрінешся, або я сам тебе знайду. Якщо дійде до цього, ти пошкодуєш і шкодуватимеш решту свого життя.

На тому я обірвав дзвінок і пішов ловити таксі, щоб на ньому рушити в аеропорт, у мотель, у бар, будь-куди, де я зможу отаборитися на ніч, аби зранку полетіти на північ.

Рейчел стояла на розі, роззявивши рота. Глянула в один бік, в інший. Обернулася навколо себе мелодраматичним рухом — ніби це могло допомогти. Звісно ж, не допомогло. Сука!

Вона реально поїхала.

Просто чудово.

Дякую, Лорі. Ідеальне закінчення ще одного зіркового вечора.

Звісно ж, між жінками було погоджено, що коли котрась підчепить солідну рибину, то може їхати зі здобиччю, не попереджаючи про це подругу. Проте страждала від цієї угоди головно Рейчел, оскільки Лорі завжди була за кермом, а отже, не лишалася покинутою й самотньою біля дверей найкрутішого (цього тижня) бару Сієтла. Їй не треба було пішки йти додому — довго, дуже довго, надто коли спаде ефект від останнього келиха вина… Та ще у сукні, яка для пересування ногами не призначена. І без такого-сякого пальта.

— От бляха, — втомлено промовила Рейчел. Що ж, чого тепер ридати за пролитим молоком — чи за пропащою подругою. Ха! Смішний жарт чи сумний дотеп? Чи взагалі не дотеп?

Утім, жартувала вона сама з собою — тож начхати.

Вона обернулася на «Ваннабі», завагавшись. Можна було повернутися до бару і спитати, чи не знають вони ритуалів швидкого виклику таксі, проте не відомо, скільки доведеться чекати. Та й не дуже хочеться пробиватися крізь охоронця, високого, доглянутого чорношкірого чоловіка, від якого аж смерділо відчуттям власної важливості. Навіть не думає про те, що за місяць роздаватиме флаєри пиякам на вулиці, аби діра, що згодиться його найняти, не прогоріла.

— Бляха, — ще раз буркнула Рейчел. Так-сяк затуливши горло коміром тоненького пальта, вона коротко помолилася Господу Богу про те, щоб новий приятель Лорі виявися хворим на голову, та ще й з членом завбільшки з горішок кеш'ю. Сказала третє, останнє «бляха».

І пішки вирушила додому.

— Двадцять сім, — пошепки рахувала Рейчел.

Підрахунок вона вела з усією сумлінністю. Не хочеться плавати у