Читати книгу - "Гаррі Поттер і Смертельні реліквії"

- На поміч, - пробурмотів він, але меч залишався на озерному дні, байдужий і непорушний.

Що ж тоді ще було, питав себе Гаррі, обходячи озеро. Що сказав йому Дамблдор того разу, коли він отримав меча? «Тільки істинний ґрифіндорець міг би витягти його з капелюха». А які саме риси визначають ґрифіндорця? Голосочок у Гаррі в голові відповів: «...живуть відважні учні там, сміливі, горді, як орли...»

Гаррі зупинився й тяжко зітхнув. Пара з рота швидко розчинилася в морозному повітрі. Він знав, що треба зробити. Якщо бути чесним з самим собою, то він знав, що до цього дійде, з першої ж секунди, як побачив під кригою меча.

Ще раз озирнувся на довколишні дерева, хоч цього разу був переконаний, що ніхто на нього не нападе. Напасти можна було, коли він ще йшов лісом, або коли оглядав озеро. Він тягнув час, бо його очікувала вельми неприваблива перспектива.

Неслухняними пальцями Гаррі почав скидати з себе численні одежини, що захищали його від холоду. Про яку «гордість» може йтися, сумно думав Гаррі. Можливо, вона в тому, що він не кличе Герміону зробити це замість нього.

Поки він роздягався, десь ухнула сова, і в серце стрілив болючий спогад про Гедвіґу. Він уже тремтів, зуби шалено цокотіли, та він і далі роздягався, поки не залишився на снігу босий, у самих трусах. Поклав зверху на одяг капшук з поламаною чарівною паличкою, маминим листом, уламком Сіріусового дзеркальця та стареньким сничем і націлив Герміонину паличку на кригу.

- Діфіндо.

Крига тріснула голосно, мов постріл серед тиші. Поверхня озерця розкололася й великі брили темного льоду затряслися на дрібних брижах води. Гаррі припустив, що глибина невелика, однак, щоб дістати меча, все одно треба було пірнати.

Роздуми не робили завдання легшим, а воду теплішою. Гаррі підступив до краю води й поклав засвічену Герміонину чарівну паличку на землю. Намагаючись не думати, що зараз йому буде ще холодніше чи як жахливо він тремтітиме незабаром, Гаррі стрибнув.

Кожнісінька пора його тіла залементувала протестом, повітря в легенях застигло кригою, коли він занурився по плечі в крижану воду. Він ледве міг дихати, а трусився так, що аж вода вихлюпувалася з берегів. Намацав занімілим пальцем ноги лезо. Волів пірнати лише один раз.

Ще на кілька секунд відклав пірнання, тремтячи й задихаючись, аж доки звелів собі, що мусить це зробити, зібрав усю свою волю в кулак і пірнув.

Холод був пекельний і обпалив його вогнем. Здавалося, навіть мозок замерз, коли він проштовхнувся крізь темну воду до самого дна й простяг руку, намацуючи меч. Обхопив руків’я й смикнув до себе.

Щось здушило йому горло. Подумав, що це водорості, хоч ніщо до нього не торкалося, коли пірнав - і вільною рукою спробував зірвати їх з себе. Але то були не водорості. Це ланцюжок горокракса обмотався навколо шиї й помалу стискав трахею.

Гаррі шалено заборсався, щоб виринути на поверхню, але тільки наштовхнувся на кам’янистий схил дна. Метаючись, задихаючись, хапався за ланцюжок, що його душив, проте задубілі пальці не могли послабити хватки, і в голові вже замерехтіли вогники. Він тонув, і не було рятунку, він нічого не міг вдіяти, а руки, що хапали його за груди, то були, звісно, руки Смерті...

Задихаючись і відпльовуючись, мокрющий і замерзлий до кісток, він отямився обличчям у снігу. Поруч хтось важко сопів, кашляв і човгав ногами. Герміона знову прийшла на порятунок, як і тоді, коли напала змія... хоч цей глибокий кашель і ці важкі кроки були геть не схожі на Герміонині...

Гаррі не мав сили підняти голову й поглянути на свого рятівника. Спромігся тільки на те, щоб сягнути тремтячою рукою до горла й помацати те місце, де медальйон глибоко врізався в тіло. Однак медальйона не було. Хтось його зірвав. І тут над головою пролунав засапаний голос:

- Ти... що... ошизів?

Тільки потрясіння, викликане тембром цього голосу, дало Гаррі силу встати. Тремтячи, як у пропасниці, він звівся, хитаючись, на ноги. Перед ним стояв Рон, тепло вдягнений, але мокрий як хлющ. Волосся прилипло до лоба, в одній руці - Ґрифіндорів меч, а в другій - горокракс, що звисав з розірваного ланцюжка.

- Що за чорт, - захекано проказав Рон, високо піднявши горокракса, що гойдався на вкороченому ланцюжку, неначе Рон пародіював сеанс гіпнозу, - чого ти не зняв цієї штуки перед тим, як пірнати?

Гаррі не знав, що відповісти. Срібна лань - то було ніщо порівняно з появою Рона, в яку він досі не міг повірити. Здригаючись від холоду, почав хапати одяг, що лежав біля самої води, й натягати на себе. Вдягаючи светр за светром, Гаррі дивився на Рона так, немов очікував, що той будь-якої миті може щезнути, та все ж він був реальний. Це він щойно пірнув у озеро й урятував Гаррі життя.

- Це т-ти? - видушив нарешті Гаррі. Зуби в нього цокотіли, а голос ледь сипів після зашморгу.

- Ну, так, - відповів трохи розгублено Рон.

- Т-ти вичаклував лань?

- Що? Ні, звичайно, ні! Я думав, це ти зробив!

- Мій патронус - олень.

- Ну, так. Я ще подумав, що він якийсь інакший. Безрогий.

Гаррі повісив на шию Геґрідів капшучок, натяг останнього светра, нахилився, щоб підібрати з землі Герміонину чарівну паличку й знову подивився на Рона.

- Як ти тут опинився?

Рон, очевидно, сподівався, що це запитання прозвучить пізніше або його взагалі можна буде уникнути.

- Ну, я... знаєш... я повернувся. Якщо... - Він прокашлявся. - Знаєш. Я вам ще потрібен.

Запала мовчанка, а згадка про Ронів відхід наче знову поставила між ними стіну. Але ж він був тут. Він повернувся. Він щойно врятував Гаррі життя.

Рон глянув собі на руки. Був ніби здивований тим, що саме в них тримає.

- Ось, я його витяг, - сказав він, хоч це й так було зрозуміло, і подав меча Гаррі. - Бо ти ж стрибав по нього?

- Так, - підтвердив Гаррі. - Тільки я не розумію. Як ти сюди добрався? Як нас знайшов?

- Довга історія, - відповів Рон. - Я тут давно вас шукаю, бо ліс цей величезний. І я вже хотів подрімати десь під деревом, дочекатися ранку, коли побачив