Читати книгу - "Мати все"

Ліда відчула, як пересохло горло. «Перекреслює, перекреслює…» – билося в голові. Зараз адвокат прочитає: «враховуючи той драматичний факт, що Вербицька Лідія Петрівна не є моєю біологічною донькою, я позбавляю її всіх прав…» Невже? Невже?! Хитра мама. Ставила підписи під документами і знала – то маячня.

– Лідочко. Ви мене чуєте? – запитав Поспєлов.

– Що?

– За заповітом Іветти Андріївни ви маєте дати згоду на відкриття рахунків для цих дітей, – спокійно повторив Поспєлов.

– Дітей? Яких дітей? – геть розгубилася Ліда.

– Ваша матінка побажала, щоб половину відсотків із її депозитних рахунків було перераховано на рахунки неповнолітніх Миколи, Андрія, Едуарда та Ярослави… Прізвища… Ну, в них у всіх різні прізвища, але по матері це рідні брати і сестра Раї, дружини вашого брата Платона. Ви даєте згоду?

– У Раї… є брати і сестра? А… де вони?

– У дуже пристойному місці. Іветта Андріївна потурбувалася. Дитячий будинок сімейного типу. Я сам їх туди відвозив… Дітям пощастило.

– У мами… були депозитні рахунки?

– Так, – кивнув Поспєлов. – Якщо ви даєте згоду, то маєте негайно поставити підпис під цим документом.

Ліді здалося, що її обліпила юрба з сиротинця, хапала за руки, намагалася вирвати цукерку, а Ліда безпорадно відбивалася і кричала: «То мені мама передала!»

– Лідо…

Сироти порозбігалися. Іветта глянула.

– Добре, – прошепотіла Ліда. – Де ставити підпис?

Це було випробування. Хитра мама ніяк не хотіла просто довіритися своїй Лідочці, бо тільки за наявності Лідиного підпису під згодою годувати братів і сестру хутірської, вона віддавала їй майже все, що Ліда віднедавна і так вважала своїм. Квартиру на Подолі, права власності на таткову наукову спадщину, гроші, акції – за умови…

– Якщо ви підтвердите, що не маєте жодних претензій до спадку, який ваша матінка заповіла вашому брату Платону, – повідомив Поспєлов.

– Претензій? – захвилювалася, аж почервоніла. – Може, ви не знаєте, Федоре Олександровичу, але мій брат… Він хворий і самостійно не може…

– Усі права опіки і право розпоряджатися Платоновою частиною спадку за заповітом передаються дружині Платона… У разі її чи його смерті – їхній дитині чи дітям… У вас є претензії, Лідочко?

– І… багато мама їм…

– Немало.

– Чи не могли б ви бути конкретнішим?

– Перепрошую, але ця частина заповіту стосується осіб, тут відсутніх. Я не маю права розголошувати волю покійної.

– Вона моя мама!

– Перепрошую, – спокійно повторив Поспєлов, підсунув Ліді документ. – Якщо ви підтверджуєте, що не маєте і не матимете претензій до вашого брата, то… Поставте підпис і користуйтеся тим, що мати залишила вам…

Ліда поставила підпис, згорда глянула на адвоката:

– Це все?

– Все, – кивнув безбарвно. Додав: – Хіба що підкажете, де можна знайти вашого брата?

– Це питання мучить мене відтоді, як у березні Платон утік із дому і тим розбив мамине серце. Мамина смерть на його совісті. А я… Я залишилася біля хворої мами сама… І доглядала її до останньої хвилини. Вона померла в мене на руках.

– Ви дуже шляхетна людина, Лідочко, – похитав головою Поспєлов.

– Я Вербицька, – сказала професорська донька.

Таке буває. Літо всіх гарячим потом обливає, спека траву з’їла, птахи калюжі шукають, а Ліда Вербицька до кісток промерзла. Повернулася ввечері з клініки, тинялася великою батьківською оселею – моя, моя! До няньчиної кімнатки зайшла…

– А тут… Тут у мене буде кабінет! А в маминій спальні… спатиму. Тоді в моїй колишній кімнаті я влаштую…

І що би його влаштувати? А ще Платонова кімната порожня стоїть. Є про що думати. Ліда раптом усвідомила, що у своїх планах геть не згадує Стаса. Засмутилася. Ну дурна. Скоро Стас повернеться. Не знайде Платона – упевнена! І повернеться до неї. Дякувати хутірській, Ліда тепер знає: хай чоловік за тобою біжить, хоча б і босий. А Ліда саме… зупинилася. Тож усе в них залагодиться. А тоді – і з кімнатами зрозуміло. У няньчиній – Лідин кабінет. У маминій спальні спатимуть вони зі Стасом. У Лідиній колишній кімнаті можна зробити Стасів кабінет, а в колишній Платоновій – невеличкий тренажерний зал чи ще одну гостьову кімнату. Вітальня і татків кабінет – недоторканні. Шикарно! А прислуга більше не житиме у квартирі Вербицьких. Хай приходить і йде, а не заглядає посеред ночі у спальні хазяїв.

Ліда зайшла до татового кабінету, відімкнула скляну шафку з інструментом, взяла гострий скальпель, розсміялася: тепер можна, а коли мама була жива, то шафку й відчиняти не дозволялося.

Повернулася до вітальні і, перш ніж сісти в широке Іветтине крісло-трон, прочинила двері братової кімнати. Сіла в крісло, поклала перед собою на стіл скальпель, подивилася у Платонову печеру. Крізь невелику шпарину видно тільки крісло, приставлене до вікна, із якого у дитинстві вони з Платоном любили дивитися на хмари.

– Здається… я не хочу жити, – процокотіла зубами чи то від холоду чи то від страху і врешті вирішила не стримувати дикого відчайдушного крику, який усі ці дні рвався з грудей. Застогнала, роззявила рота – повні груди повітря набирала, щоб уже не видихнути його, вирвати з криком.

Від дверей почулися кроки. Ліда завмерла, метушливо озирнулася.

– Стас?…

На порозі вітальні стояв Стас. Утомлений, засмаглий, наче з островів, зі звичайною тижневою щетиною став таким красивим, мужнім і романтичним, що Ліда знову захотіла жити. І враз зігрілася від самого його погляду.

«Стасе… Стасику єдиний. Господи. І кому там за ким бігти… Яка різниця? Повернувся». Повернувся до неї.

– Люблю тебе, – прошепотіла. – Я дуже люблю тебе, Стасе! Над усе!

Він усміхнувся – печалі в прах! – сказав:

– Я теж люблю тебе, Лідо Вербицька. Ти вже не покидай мене.

– Прости! Прости мене! То все мама… Мамина смерть, – Ліда підхопилася з крісла, побігла до чоловіка. – Любий мій. Єдиний. Господи, як же скучила за тобою. Як же я тут без тебе…

І не договорила, припала до нього вустами. Він сміявся, обнімав Ліду, цілував, а потім відсторонив обережно.

– Та зачекай! Зачекай, сонечку… Я не сам…

– Не сам?

Стас кивнув. Пішов у передпокій і за мить повернувся з плетеним кошиком, із яким зазвичай ходять по гриби, а на Великдень до церкви паски несуть. Пройшов із ним до вітальні, поставив просто на стіл, підняв край білого покривальця й усміхнувся:

– Дивись… Це ти… Тільки зовсім крихітна…

Ліда розгубилася. Ліда геть нічого не розуміла. Обережно наблизилася, зазирнула… У кошику солодко спало немовлятко, і – побий грім! – воно було настільки схожим