Читати книгу - "Прерія"

— Хіба мій батько думає, що воїн може вмерти? Володар Життя не розтуляє своєї руки, щоб забрати назад свої дари. Коли йому потрібні його молоді воїни, він кличе їх, і вони йдуть до нього. Але червоношкірий, на якого він колись дихнув, живе вічно.

— Так, ця віра втішлива і смиренніша, ніж та, яку сповідує той безжалісний тетон! Щось є у Вовках таке, що відкриває для них моє серце; здається, вони такі самі мужні, еге ж, і чесні, як делавари з пагорбів… А цей юнак… це дивно, дуже дивно… і вік, і погляд, і постава… наче вони брати!

Скажи мені, пауні, чи не чув ти переказів свого племені про могутній народ, що жив колись на берегах Солоного озера, ген там, де сходить сонце?

— Земля біла від людей такого самого кольору, як мій батько.

— Ні, ні, я веду мову зараз не про тих нетяг, які пнуться до цієї країни, аби пограбувати її законних володарів, забравши в них те, що належить їм по праву зроду-віку, а про народ, червоний… чи то пак, який був червоний від малювання й з природи, наче ягода на кущі.

— Я чув, старі люди казали, буцім якісь загони ховалися в лісах там, де сходить сонце, бо вони не насмілювалися вийти на відкриті рівнини і стятися зі справжніми мужчинами.

— А в ваших переказах не згадувалося про найбільший, найхоробріший і наймудріший народ червоношкірих, на яких будь-коли дихнув Ваконда?

Тверде Серце підвів голову і, байдуже про пута, відповів гордо й гідно:

— Чи не осліп мій батько від старості? Чи, може, він бачив так багато сіу, що повірив, ніби вже немає більше пауні?

— Гай-гай! От вам людська марнота і пиха! — вигукнув по-англійському розчарований старий. — В червоношкірому природа така сама живуча, як і в грудях будь-якого білого. Адже й делавар уявляв би себе куди могутнішим за пауні, як оце пауні зараз вихваляється, що він, мовляв, пуп землі. Отак було й між французами з Канади та англійцями в червоних мундирах, що їх король посилав, бувало, до Штатів, коли й самих Штатів ще не було, а тільки галасливі провінції, які весь час сперечались та воювали між собою, — ото вони вже хизувались перед усім світом своєю доблестю та подвигами! А ніколи ніхто не згадував про скромного тутешнього солдата, якому вони завдячували перемогу, але який рідко чував про свої відважні діяння, бо тоді ще не мав прав палити люльку на вогнищі великої ради свого народу.

Коли старий таким чином дав волю своїй солдатській гордості, що дрімала, але зовсім ще не згасла, і через яку він підсвідомо допустився тієї самої слабкості, котру засуджував, його очі, що пожвавішали і засвітилися були відблиском колишнього молодечого завзяття, полагіднішали й співчутливо поглянули на приреченого бранця, чиє обличчя знов набрало холодного й задуманого виразу.

— Молодий воїне, — вів далі трапер тремтливим голосом, — я ніколи не був ані батьком, ані братом. З волі Ваконди я живу самітно. Він ніколи не прив'язував мого серця до житла чи поля тими путами, що приковують людей мого племені до їхніх осель; а коли б це було не так, то я не мандрував би так далеко і не бачив би так багато. Однак мені довелося довго пробути з народом, що жив у тих лісах, про які ти казав, і, ручаюся, було за що їх любити і наслідувати їхню мужність. Володар Життя створив нас, вклавши співчуття до всіх людей, пауні. Я ніколи не був батьком, але я добре знаю, що таке батьківська любов. Ти схожий на юнака, що був дорогий мені, і я навіть подумав, може, в твоїх жилах тече його кров. Але яке це має значення? Ти вірний чоловік, я суджу з того, як ти дотримуєш слова; а чесність — дар вельми рідкісний, щоб його забути. Моє серце прихилилося до тебе, хлопче, і я б радо зробив що-небудь добре для тебе.

Молодий воїн вислухав його слова, що звучали так пристрасно й щиро, що не можна було їм не повірити, і на знак вдячності схилив голову на свої оголені груди. Тоді, підвівши свої чорні очі й втупивши погляд удалину, він знову, здавалося, задумався над тим, що не мало ніякого відношення до його власної долі. Трапер, добре знаючи, як гордість підтримує воїна в ті хвилини, що їх він вважає останніми в своєму житті, чекав останньої волі свого юного друга з лагідністю й терплячістю, набутими за роки спілкування з цим незвичайним народом. Нарешті погляд пауні здригнувся, він глянув палючими очима на старого, потім на крайнебо, тоді знов на зоране глибокими зморшками обличчя, ніби раптом занепокоївшись.

— Батьку, — озвався нарешті молодий завзятець довірливим і лагідним тоном, — я чув твої слова. Вони ввійшли в мої вуха, і тепер вони в мені. У білоголового Довгого Ножа немає сина; Тверде Серце з народу пауні молодий, але він уже найстарший в родині. Він знайшов кістки свого батька на мисливських угіддях оседжів і відправив їх до прерій Добрих Духів. Безперечно, його батько — великий вождь — побачив їх і впізнав у них частку самого себе. Але Ваконда незабаром прикличе нас обох: тебе, бо ти бачив усе, що можна побачити в цьому краю, і Тверде Серце, бо йому потрібен молодий воїн. Пауні не має часу, щоб пошанувати блідолицього, як водилося б синові пошанувати батька.

— Хоч я й старий, убогий і слабкий, коли порівняти до того, яким був колись, та, може, все-таки доживу до заходу сонця. Чи мій син теж сподівається дожити?

— Тетони лічать скальпи на моїй оселі! — відказав молодий вождь, і в його усмішці крізь сум засвітилося торжество.

— І вони їх багато-багато налічать. Надто багато, щоб подарувати життя власникові тих скальпів, який потрапив до їхніх безжалісних рук. Мій син не жінка, і він без страху дивиться на ту стежку, якою мусить пройти. Та перш ніж він ступить на неї, йому нічого не треба шепнути в вуха його народу? Мої ноги старі, але вони ще можуть донести мене до закрутів річки Вовків.

— Скажи їм, що Тверде Серце зав'язав на своєму вампумі вузол на кожного тетона! — відказав бранець з тією палкістю, з якою пристрасть раптом проривається крізь перепони штучної стриманості. — Якщо він зустріне хоч одного з них у прерії