Читати книгу - "Сезон гроз"

Я Німуе верх Вледир ап Гвин.

Вирва, Гвадо, Сібелл, Брюгге, Кастерфурт, Монтара, Івало, Доріан, Анхор, Горс Велен.

Оглянулася, чи хтось не над’їжджає. Було б, подумала, веселіше в компанії. Але гостинець, як на злість, саме сьогодні, ото зараз, — не хотів бути багатолюдним. Був наче вимерлим.

Виходу не було. Німуе відкашлялася, поправила вузлик на плечі, міцніше стиснула кийок. І увійшла в ліс.

Серед дерев переважали дуби, в’язи і старі, зрослі один з одним граби, були теж сосни і модрини. А нижче розрісся густий підлісок — переплутані кущі глоду, ліщини та черемхи і жереп. Такий підлісок звичайно аж роївся від лісового птаства, однак в цьому лісі панувала зловорожа тиша. Німуе йшла, втупившись у землю. Полегшено зітхнула, коли в якусь хвилину десь у глибині лісу застукав дятел. Все-таки є тут щось живе, подумала, я не зовсім сама.

Зупинилася і різко повернулася. Не помітила нікого і нічого, але видалося їй, що хтось йде позаду неї. Відчувала, що за нею спостерігають. Таємно слідкують. Страх стиснув їй горло, дрожем сплинув по спині.

Прискорила крок. Ліс, як їй здалося, зрід, стало ясніше й зеленіше, бо серед дерев побільшало беріз. Ще поворот, ще два, подумала гарячково, ще трохи — і ліс закінчиться. Залишу цей ліс за собою разом з тим, що за мною скрадається. А я піду далі.

Вирва, Гвадо, Сібелл, Брюгге…

Не почула навіть шелесту, рух вловила краєм ока. З гущавини папороті вистрибнуло сіре, плоске, багатоноге і неймовірно швидке створіння. Німуе заверещала, побачивши клацаючі щипці, великі, як коси. Наїжені колючками і щетиною лапи. Численні очі, що обростали лоб, наче корона.

Відчула сильний ривок, який підхопив її й різко відкинув. Впала плечима на пружне гілля ліщини, вчепилася в нього, готова зірватися і тікати. Завмерла, дивлячись на дикий танець на дорозі.

Багатоноге створіння стрибало і крутилося, крутилося несамовито швидко, вимахуючи лапами і клацаючи страхітливими щелепами. А довкола нього, ще швидше, так швидко, що аж розпливався перед очима, танцював чоловік. Озброєний двома мечами.

На очах скам’янілої від страху Німуе в повітря злетіла спершу одна, потім друга, потім третя відрубана лапа. Удари мечів сипалися на пласке тіло, з якого заструменіла зелена густа рідина. Потвора шамоталася і кидалася, врешті диким стрибком рвонулася в ліс, навтьоки. Далеко не втекла. Чоловік з мечами догнав її, притоптав, з розмахом прибив до землі обома клинками одночасно. Створіння довго молотило землю обніжжями, врешті застигло без руху.

Німуе притиснула руки до грудей, намагаючись заспокоїти серце, що аж вискакувало. Бачила, як її рятівник схиляється над вбитою потворою, як за допомогою ножа відколупує щось від її панцира. Як витирає клинки мечів і ховає їх до піхов на плечах.

— В порядку?

До Німуе не відразу дійшло, що то її питають. Але й так не могла ні видобути голосу, ні встати з ліщини. Рятівник не поспішав витягати її з кущів, тож мусила вибиратися сама. Ноги тремтіли так, що ледве стояла. Сухість у роті нізащо не хотіла відступати.

— Кепський задум, така самотня мандрівка через ліс, — сказав рятівник, підходячи ближче. Це неможливо, подумала, зовсім неможливо. Це мені, мабуть, сниться.

— Але відтепер, — продовжив біловолосий, оглядаючи почорнілу і заржавілу пластинку, яку тримав в руці, — відтепер ходити тут буде безпечно. Бо що ми тут бачимо? IDR UL Ex IX 0008 BETA. Ха! Бракувало мені тебе до рівного рахунку, вісімко! Нарешті рахунок зійшовся. Як почуваєшся, дівчино? Ах, вибач. Пустиня в роті, так? Язик як кілок? Знаю таке, знаю. От, ковтни, прошу.

Прийняла подану плящину у тремтячі руки.

— Куди ж це ми мандруємо?

— До Д… До До…

— До?

— До… Доріану. Що то було? Оте… там?

— Шедевр. Геніальний твір номер вісім. Зрештою, неістотно, що то було. Істотно те, що воно вже перестало бути. А хто ти? Куди вибралася?

Кивнула головою, ковтнула слину. І зважилася. Сама здивована зі своєї відваги.

— Я… Я Німуе верх Вледир ап Гвин. З Доріану йду до Анхору, а звідти — до Горс Веллену. До Аретузи, школи чарівниць на острові Танедд.

— Ого. А звідки мандруєш?

— З сільця Вирви. Через Гвадо, Сібелл, Брюгге, Кастерфурт…

— Я ту трасу знаю, — перебив він. — Та ти півсвіту перемандрувала, Німуе, дочко Вледира. В Аретузі повинні б тобі за це додати бали на вступному іспиті. Але, мабуть, не додадуть. Амбітну мету ти собі поставила, дівчино з сільця Вирви. Дуже амбітну. Ходи зі мною.

— Добрий… — ноги Німуе все ще переставляла як задубілі…

— Добрий пане…

— Так?

— Дякую за порятунок.

— Це я мав би тобі подякувати. Кілька довгих днів чекав на когось такого, як ти. Хто сюди не йшов, то все більшими групами, шумно і оружно, таких наш шедевр номер вісім не зважувався атакувати, не висував носа зі сховку. Ти його з нього вивабила. Навіть з великої відстані вмів розпізнати легку здобич. Когось, хто мандрує сам. І невеличкого. Не ображайся.

Як виявилося, край лісу був дуже близько. Далі, при самотній купі дерев, чекав кінь біловолосого. Гніда кобила.

— До Доріану, — промовив біловолосий, — звідси якихось сорок миль. Для тебе — три дні дороги. Три з половиною, якщо рахувати ще й сьогодні. Розумієш?

Німуе відчула раптову ейфорію, яка змила отупіння й інші наслідки переляку. Це сон, — подумала. Це мені, мабуть, сниться. Бо наяву такого бути не може.

— Що з тобою? Добре почуваєшся?

Німуе зібрала всю свою відвагу.

— Та кобила, — від хвилювання ледве могла говорити. — Та кобила зветься Рибкою. Бо кожний твій кінь так називається. Бо ти — Геральт з Ривії. Відьми́н Геральт з Ривії.

Він довго дивився на неї. Мовчав. Німуе теж мовчала, втупившись в землю.

— Який зараз рік?

— Тисячу триста… — підняла здивований погляд. — Тисячу триста сімдесят третій після Відродження.

— Якщо так, — біловолосий протер обличчя долонею в рукавиці, — то Геральта з Ривії давно вже нема серед живих. Помер сто п’ять років тому. Але думаю, що тішився б, коли… Тішився б, що після тих ста п’яти