Читати книгу - "Меч приречення"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Літта Нейд, звана Корал[80]. Прізвисько походила від кольору губної помади, яку вона вживала. Колись Літта обмовила його перед королем Белогуном та ще й так, що він тиждень відсидів у льоху. Коли його випустили, пішов до неї спитати про причину. Невідомо як опинився в її ліжку і провів там наступний тиждень.
Старий Горазд, що хотів заплатити сто марок за можливість дослідити його очі. Пропонував ще тисячу за можливість здійснити розтин, «не обов’язково негайно», як він тоді висловився.
Зосталися три імена.
Він почув за собою легенький шемріт і обернувся.
Була босоніж, у простій лляній сукенці. На довгому ясному волоссі, що вільно спадало на рамена і плечі, носила вінок, сплетений із ромашок.
— Вітай, — сказав він.
Вона звела на нього холодні блакитні очі, не відповіла.
Помітив, що вона незасмагла. Це було дивно, тепер, наприкінці літа, коли сільських дівчат сонце спалило до бронзи, її обличчя та відкриті руки мали блідо-золотаву барву.
— Ти принесла квіти?
Посміхнулася, опустивши вії. Відчув холод. Вона мовчки минула його, стала навколішки біля основи менгіру, торкаючись каменя долонею.
— Я не приношу квітів, — сказала, здіймаючи голову. — Але ті, що тут лежать, — для мене.
Він дивився на неї. Стояла навколішках так, що заступила йому останнє ім’я, вирізане на камені менгіру. Була ясною, неприродно, сяйливо ясною на темному тлі кам’яної брили.
— Хто ти? — поволі спитав він. Вона посміхнулася і повіяло холодом.
— Не знаєш?
Знаю, подумав він, дивлячись у холодну блакить її очей. Так, здається, знаю.
Він був спокійний. Не міг інакше. Вже не міг.
— Мені завжди було цікаво, як ти виглядаєш, пані.
— Ти не мусиш так мене величати, — тихо відповіла вона. — Адже ми вже багато років знайомі.
— Знайомі, — підтвердив він. — Кажуть, що ти йдеш за мною крок у крок.
— Іду. Але ж ти ніколи не оглядаєшся позад себе. До сьогодні. Сьогодні ти вперше озирнувся.
— Як… Як це станеться? — врешті спитав він, холодно, байдуже.
— Я візьму тебе за руку, — сказала вона, дивлячись йому просто в очі. — Візьму тебе за руку і поведу через луг. В імлу, холодну та мокру.
— А далі? Що там за імлою?
— Нічого, — усміхнулася вона. — Далі немає нічого.
— Ти йшла за мною крок у крок, — промовив він. — А забирала інших, тих, кого я проминув у дорозі. Чому? Йшлося про те, щоб я залишився сам, так? Щоб урешті почав боятися? Зізнаюся тобі: я завжди тебе боявся, завжди. Не оглядався позад себе зі страху. З тривоги, що побачу тебе, як ти ідеш за мною. Завжди боявся, моє життя минало в страху. Боявся… До сьогодні.
— До сьогодні?
— Так. До сьогодні. От ми стоїмо, обличчям до обличчя, а я не відчуваю страху. Ти все в мене забрала. І страх теж.
— То чому ж твої очі повні ляку, Геральте з Ривії? Руки твої тремтять, ти блідий. Чого? Ти аж так боїшся останнього, чотирнадцятого ймення на обеліску? Якщо бажаєш, я назву це ім’я.
— Не мусиш. Я знаю, яке це ім’я. Круг замикається, змія встромлює зуби у власний хвіст. Так мусить бути. Ти й це ім’я. І квіти. Для неї і для тебе. Чотирнадцяте ім’я, вирізане на камені, ім’я, яке я вимовляю посеред ночі і в розпал дня, в мороз, спеку та дощ. Ні, не боюся вимовити його зараз.
— То вимов його.
— Єнніфер. Єнніфер із Венгербергу.
— А квіти для мене.
— Завершимо це, — із зусиллям сказав він. — Візьми… Візьми мене за руку.
Вона встала, повільно підійшла, він відчув холод, що віяв від неї, гострий пронизливий мороз.
— Не сьогодні, — сказала. — Колись — так. Але не сьогодні.
— Ти відібрала у мене все.
— Ні, — урвала вона. — Я нічого не відбираю. Я лише беру за руку. Для того, щоб ніхто не був у той час самотнім. Самотнім в імлі… До побачення, Геральте з Ривії. Колись.
Він не відповів. Вона повільно повернулася й пішла. В імлу, що раптом закрила вершину пагорба, в імлу, де щезло все, в білу мокру імлу, в якій розтанув обеліск, квіти, що лежали біля його підніжжя, і чотирнадцять імен, вирізані на ньому. Не було нічого, тільки імла та мокрі, блискучі від крапель трави під ногами, трави пахли п’янко, тяжко, солодко, аж до болю скронь, до забуття, до втоми…
— Пане Геральте! Що з вами? Здрімнулися? Я ж казав, що ви-те ще слабкі. Нащо було підніматися до вершини?
— Я заснув, — він протер обличчя рукою, закліпав. — Заснув, бодай його… Нічого, Юрго, це через спеку…
— А так, гаряче, як у пеклі… Час нам їхати, пане. Ходіть, поможу вам зійти з крутизни.
— Зі мною все гаразд…
— Гаразд, гаразд. От цікаво тоді, чого ви ногах не тримаєтесь? Якої зарази лізли ви на гору в таку спеку? Імена хотіли прочитати? Я міг вам усі їх назвати. Що з вами?
— Нічого… Юрго… Ти й справді пам’ятаєш всі імена?
— Але ж ви недовірок. Ні в що не вірите. Хочете переконатися, чи не брешу? Я ж вам казав, прецінь, що ті імена в нас кожен дітвак знає. Останнє, кажете? Айно, останній — Йоєль Гретен із Карераса. Може, ви його знали?
Геральт протер зап’ястям повіку. І глянув на менгір. На всі імена.
— Ні, — відповів. — Не знав.
VIII
— Пане Геральте?
— Так, Юрго?
Купець похилив голову, якийсь час мовчав, накручуючи на палець залишок тонкого ремінця, яким лагодив сідло відьми́на. Врешті підвівся, злегка стукнув кулаком по спині челядника, що правив возом.
— Сідай на в’ючного, Поквіте. Я поганятиму. Сідайте зі мною на козли, пане Геральте. А ти, Поквіте, чого коло воза крутишся? Гайда, марш уперед! Ми тут собі побесідувати хочемо, не треба нам твоїх вух.
Рибка, що дріботіла за возом, заіржала, рвонула повід, видно, позаздривши кобилці Поквіта, яка клусом пішла по гостинцю.
Юрга цмокнув, легко шмагнув коня віжками.
— Айно, — сказав, вагаючись. — Отак річ стоїть, пане. Я вам обіцяв… Тоді, на мості… Присягу вам склав.
— Не треба, — швидко перебив відьми́н. — Не треба, Юрго.
— Треба, — гостро відповів купець. — Слово — не дим. Те, що я вдома застану, а чого не сподіваюся, — буде вашим.
— Облиш. Я нічого від тебе не хочу. Ми квити.
— Ні, пане. Якщо я щось таке вдома застану, то це приречення. А якщо з приречення посміятися, якщо з ним обманути, то воно тогді суворо карає.
Я знаю, подумав відьми́н. Знаю.
— Але… Пане Геральте…
— Що, Юрго?
— Нічого я вдома не застану, чого б не сподівався.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Меч приречення», після закриття браузера.