Читати книгу - "Викрадачі"

— Бачите, — почала я, — мені дійсно подобаються ваші заняття, я захопилась ними. Ніколи раніше я не мріяла про те, щоб зробитися художником, але ж зараз працюю. Я хочу сказати, що почала по-іншому бачити речі. Все навкруги, куди не поглянь. — Це було не зовсім те, що я збиралася сказати, але він не зводив з мене примружених очей, і я відчула, що відкриваю в ньому щось нове, й воно мене спантеличувало. У нього чудові очі, особливо якщо дивитися на них зблизька: не дуже великі, поки він не розкриє їх широко, але красиві, зеленаво-брунатні, кольору зелених оливок, вони примушували забути про нечесане волосся й шкіру, яка тоді видавалася мені надто старою. Можливо, мене просто вражав контраст між його чудовими очима й пом’ятою зовнішністю? Ніколи цього так і не зрозуміла, навіть пізніше, коли мала змогу роздивлятися пильно й відчувати його кожною клітиною свого тіла. — Я хочу сказати, що починаю вдивлятися в речі, а не просто бачити їх. Уранці я залишаю гуртожиток і перш за все помічаю гілки дерев. Запам’ятовую, а пізніше повертаюсь і замальовую їх.

Тепер він слухав уважно. Погляд був напруженим, він не прислухався до того голосу всередині себе, який чув, здається, іноді на заняттях. Він більше не був чарівно недбалим, не був байдужим. Великі руки лежали на колінах, а дивився він лише на мене. Він не намагався бути люб’язним, не звертав уваги на себе, навіть на мене й моє старанно зачесане волосся. Його зацікавили мої слова, немов я потай потисла йому руку або сказала щось тією мовою, яку він знав у дитинстві, але потім багато років не чув. Густі чорні брови піднялися від подиву.

— Це ваші роботи? — Він указав на картонну папку.

— Так. — Я подала папку йому, смикаючи зав’язки. Серце калаталося щосили. Він розкрив папку на колінах і роздивився перший малюнок — вазу мого дядька, яка стояла поряд з вазою фруктів, поцупленою з їдальні. Я бачила її догори дригом: жахливий малюнок, якась пародія. Роберт інколи на заняттях перегортав малюнок догори ногами, щоб ми побачили, як потрібно розташовувати речі, міркували перш за все про композицію, а не про лампу або ляльку; у такий спосіб він показував нам чисту форму, щоб наші помилки зробилися наочнішими. Я не розуміла, навіщо показала той малюнок комусь взагалі, не кажучи вже про Роберта Олівера. Потрібно було це заховати від нього, заховати всі мої роботи до останньої.

— Я усвідомлюю, що мушу працювати ще принаймні років десять.

Він нічого не відповів, присунув малюнок трохи ближче до очей, потім повільно відклав убік. Я збагнула, що десять років — то, напевно, дуже оптимістичний прогноз. Нарешті він заговорив.

— Розумієте, це не дуже вдала робота.

Мені здалося, що стілець захитався, мов човен серед розбурханих хвиль. Не мала часу обміркувати, що сказати.

— Однак, — продовжував він, — малюнок живий, а цього не можна навчити. Це талант. — Роберт Олівер переглянув ще кілька моїх малюнків. Я знала, що зараз він має роздивлятися ті гілки дерев, а потім поета-третьокурсника з оголеним торсом — добре пам’ятала порядок, в якому складала аркуші. Тепер копію яблук Сезанна, а за нею — руку моєї сусідки, що вона на моє прохання тримала нерухомо на столі. Я спробувала всього потроху, й на кожний аркуш, який я поклала до папки, приходилося десять безжалісно відкинутих геть. Принаймні на це мені вистачило здорового глузду. Роберт Олівер знову підвів очі, але не дивився на мене — вдивлявся в мою сутність.

— У школі у вас були уроки мистецтва? Давно ви малюєте?

— І так, і ні, — сказала я, відчуваючи, що на такі запитання можу відповідати щиро. — У кожному класі були такі уроки, але не надто серйозні. Ми не вчилися малювати по-справжньому. Якщо не рахувати цього, я відвідувала тільки ці заняття, тобто ваші, й малювати за власним бажанням почала всього кілька тижнів тому, бо в студії у мене не виходить написати речі фарбами правильно, як ви й зауважили. Ви ж казали, що ми не зможемо займатися живописом як слід, якщо не навчимося малювати.

— Вірно, — пробурмотів він. Знову повільно перегорнув мої малюнки. — Тож ви щойно почали? — У нього була звичка зненацька пильно дивитися на тебе, немов він тільки зараз тебе помітив. То вельми нервувало, а втім, і захоплювало. — Ви дійсно дуже талановита. — Знову перегорнув аркуш, неначе розгублено, потім закрив папку. — Вам подобається цим займатися? — запитав цілком серйозно.

— Подобається більше, ніж будь-що раніше, — вихопилося в мене, й уже потім я збагнула, що не просто даю «правильну» відповідь, а кажу чисту правду.

— Тоді малюйте все підряд. Робіть сотню малюнків на день, — сказав він гаряче. — І не забувайте, що в художників не життя, а справжнє пекло.

Наді мною розкривалися небеса — як це може бути пеклом? До того ж я не люблю, коли мені наказують що робити, а що ні, у мене від цього стискається щось усередині, але ж він зробив мене щасливою!

— Дякую вам!

— Потім ви мені не дякуватимете, — відповів він — не похмуро, просто сумно. «Що ж він, зовсім забув про радість? — майнула в мене думка. — Як то, напевно, жахливо — старіти». Мені стало шкода його, а за себе я раділа, раділа з того, що я молода, весела, раділа, бо на мене чекало таке чудове життя! Він похитав головою, посміхнувся — звичайною, втомленою посмішкою. — Просто працюйте, все більше й більше. Чому б вам не записатися на додаткові заняття з живопису влітку? Я міг би замовити слівце за вас.

«Мазі була б у захваті від цього», — подумала я, а вголос сказала:

— Дякую, я вже й сама міркувала про це. — Еге ж, насправді я навіть не збиралася залишатися влітку в студмістечку. Всі мої друзі вирушали до Нью-Йорка, щоб влаштуватися на тимчасову роботу, і я вже була вирішила зробити те саме. — А вести заняття будете ви?

— Ні, ні, — заперечив він. Здавалося, знов опинився думками десь далеко, нібито йому потрібно було щось невідкладно робити — можливо, запхати в шухляди ще більше паперів. — Я приїхав сюди лише на один семестр. Гостьовий професор. Мені потрібно повертатися до свого звичного життя. — Я про це й забула. Цікаво, а що то за життя в нього, крім полотен і малюнків, які він здатен робити будь-де, і крім таких поважних студентів, на зразок мене? На лівій руці в нього обручка, тож можливо, його дружина десь тут разом з ним, хоча