Читати книгу - "Чорна дошка"

Але цього не чули сестри. Вони просувались по бездоріжжю в бік Веселівки. Неочікувано ззаду їх наздогнав захеканий Терновий. Він ось уже вдруге виходив на такий вид полювання. Намагався не відставати від Леся якийсь дядько.

— Добридень, дівчатка! — промовив на одному диханні Терновий, а тоді, перевівши подих, додав: — Що там у місті чути?

Наталя й Оксана одночасно кивнули, а відповісти на питання не встигли, бо незнайомець, що причепою плівся за Терновим, почав оповідати про своє життя-буття.

— У нас біля села також проходять потяги, але дуже повільно. Розсипати зерно не розсипають, а от стріляють братчики влучно. Тому аж сюди придибав. Дві доби збирав, мало не врізав дуба в лісі. Але нічо, вижив. Ми, українці, живучі, — чоловік поплескав рукою по торбі, у якій таки добренько було назбирано. — Вчора везли весь день зопріле. Тримають його десь, гноять. І нам не дають, і… От, кому вони таке зопріле везуть? Га? Хіба свиням у Московію, — дядько подивився на насуплених дівчат, перевів погляд на задумливого Леся й повів далі. — Але нічо, хіба нам вибирати доводиться? Де що можемо, там і добуваємо. І дійсно, куди ж вони його везуть? — дядько замислився, напевно, прикидав, чи стане йому сил дійти аж до того пункту, куди оце возять те зерно. — Невже десь ще більший голод, ніж у нас, то туди й транспортують?

Чоловік розмірковував сам із собою, бо Терновий йому не відповідав.

— То що там у місті? Голоду нема? — вдруге запитав Терновий, коли незнайомий причепа одділився від веселівців та пошкандибав своєю дорогою.

— Та де його нема, — тихенько мовила Наталя, скоса глипнувши на спину незнайомого дядечка. Знала, зараз патякати зайвого не слід — у місто що не день приїздять за балакучими. А балакучими вважаються навіть ті, хто каже слово «голод». Адже партія запевняє — нема голоду, є тимчасові незручності.

— Ми не голодуємо, бо працюємо, — відповіла говірка Оксана. — Пайок отримуємо. Оце несемо додому.

Дівчина враз зайшлась кашлем і, не в змозі із ним впоратись, спинилась. Гаркала, зігнувшись удвоє. Із її рота вистрибували на білий сніг бурі клоччя.

— Цегельний пил, — ніби соромлячись, пояснила Оксана й криво посміхнулась Терновому. Сама підійшла до сестри.

— Як тато? Мама? Хлопці? — запитав, хоча знав, як вони, — погано. Раз на тиждень, бувало, навідається, а там — біда, та й годі.

Після того як Дмитра та Ярину побили й винесли все закопане зерно, Стецюки вже думали, що прийшов їм кінець. Але ж тут другого чи третього дня по навалі буксирки вперше за час відсутності навідались додому дівки. З гостинцями. Довго затримуватись не могли — на роботу поспішали, але Андрійко та Юстин хоч від переляку трохи одійшли. Напестили їх сестри, націлували. Батька й матір трохи підлікували. Наталя бігала до фельдшерського пункту — дядько Трохим Петрович Лановський дав йоду і кілька пігулок. Казав, щоб не боліло. Але наказував Наталі:

— Гляди ж, не рознось селом, що я помощ оказував, бо мене арештують.

Обіцяла.

Від того дня вже вчетверте навідувались до Веселівки — мали один вихідний на тиждень.

— То як там ваші? — перепитав Лесь, бо не почув відповіді.

— Та так, — ухилилась від прямої відповіді Оксана. — Юстинко лежить, ніжки йому відняло. Не хоче вже їсти, животик набубнявів. Мамі погано також. Батько ще так-сяк. І Андрійко… також. А ви?

— Маму поховав ось… Батько вже той… Уже… скоро…

Оксана почала плакати навзрид, аж луна полем пішла. Терновий спинився, притулив дівчачу голову до своїх грудей та погладжував Оксану по спині. За сестрою завила й Наталя. Вони втрьох стояли посеред поля, і їх обдував байдужий до людського горя вітер.

— Біда, біда, діти, всюди бідою нас накрило, — кинув у простір Лесь і задихав глибоко, аби й собі не заплакати.

До Веселівки дістались вже по темному. Дівчата побрели далі селом на свій куток, до батьківського будинку.

Терновий провів їх поглядом, поки ті не звернули у провулок. Позаду почув розмову. Бубоніли активісти.

— Що обговорюємо? — запитав здалеку Олесь, попереджаючи, що це він, аби не отримати в темряві глупу кулю в лоба.

— Стій, хто іде? — автоматично вигукнув Октябрин і вже був взявся рукою за гвинтівку. Але вчасно зрозумів, що голос подає товариш робочий кореспондент, і тут-таки додав: — Добривечір, товаришу Терновий.

— Що це ви тут?

— Ось, ліжко волочемо, — мовив Октябрин, і під ним скрипнули пружини.

Терновий підійшов ближче. Хлопці сиділи на залізному ліжку обабіч дороги, курили, хапали дрижаки. Лесь майнув швидким позирком по хаті на горбочку.

— Пішли погрієтесь, чого на морозі стирчати, — запропонував.

Хлопці взялись за бильця ліжка й поволокли його на подвір’я.

Грілись порожнім окропом та кожен своїм сухарем, припасеним за пазухою. Скоса дивились на Тернового, який варив із зібраного на станції зерна шліхту[8], аби погодувати батька. Мефодій зробився вдвічі меншим, всохся, його широкі плечі опустились, обличчя витягнулось, погляд був сповнений тугою — дев’яти днів не минуло, як схоронив дружину. Старий Терновий тримав невеличку книжечку й, не дивлячись у те, що там написано, жебонів молитви. Наче не помічаючи тих, хто увійшов оце до хати. Активісти ділились із Лесем пережитим за день. Говорили напівпошепки й кидали погляди на старого.

— Обходимо ми, значить, будинки. Проходимо оце вашим кутком. Дай, думаємо, заскочимо до сусіди вашої. Фросини, в якої хату відібрали. Думали ж, вона в бігах. А чого ж ми пішли? Нам же ліжка треба було. Підходимо до дверей. Думали оддерти дошки та відчинити — ану, там щось лишилось. Оддираємо так, щоб потім прибити назад. Заходимо. А вона, Фросина, в хаті. І вона, значить, шо? Вона сидить на підлозі, до стіни прислонена, ноги так чи не на півхати витягла й каже: «А чого, каже, чого ж це ви, соколи, до мене прийшли? У мене ж, каже, із їжі ніц немає. Ми оце, каже, днів п’ять як обідали, а сьогодні їжа вже спортилась». І показує так од себе праворуч. А там хтось скрючений лежить. «Як, каже, вам не важко і ви все одно сюди залізли, то однесіть брата мого надвір, бо смердить». А в хаті дійсно сморід такий, що аж. Ну, ми оце роздивились, аж то Вітюша лежить, брат Фросинин, той що в Дружківці лісником усе життя був… вже той… преставився. І таки давно умер, бо ж черви по ньому лазять. Аж сорочка ходором ходить.

Лесеві після цих слів здалось, ніби щось лазить по його тілу.