Читати книгу - "Чорна дошка"

— У нас у Дружківці вже ховати немає куди. А вони все продовжують витягати з людей останнє.

— Кажуть, у Сосонниці секретаря сільради забрали.

— Та ви що? Знаю я його — добрячий роботяга. Забрали, кажете? Атож, атож, правдиві люди їм не потрібні, головорізи отакі… — кивок у бік торохкітливого поїзда, — зараз у честі, а чесні люди… чесних уже половина в землі чи на тих Соловках триклятущих. І шо ото туди люду стільки гатять. І влазить же… А не скопитилися б ви, іроди, таке над нами зло чинити.

— Аби не ці поїзди, то й ми б уже скопитились.

Оксана й Наталя крутили головами в той бік, звідки линула фраза.

— А ви, дівчатка, вперше, чи що? Отак необачно вилізли під кулі. Аж так їстоньки хочеться? — запитав невідомо хто, бо в людей були замотані роти — лиш очі стирчали, бо мороз лютував, аж підносило тих людей вітруганищем.

— Ми додому йдемо з… — одізвалась Оксана Стецюк і хотіла було розповісти, що несуть пайку із міста в село, але вчасно отримала легенького попереджувального стусана від сестри.

— Ага, вперше, — тихо додала Наталка й зашепотіла на вухо сестрі, відсунувши пальцями теплу хустку від її вуха: — Убити за хліб можуть. Мовчи, — й повела страшно очима, мовляв, ач, навкруги які люди: голодні та злі.

— Проїхав! — прогуло лісочком і луною рознеслось далі.

Якусь хвильку люди зберігали мовчанку, прислухаючись до віддалених звуків товарняка, нашорошували вуха, пригинались і заглядали туди, де покрутив хвостом той поїзд. Першим підвівся чолов’яга, що лежав недалеко од дівчат. Поплентав навспотикача до колій. За ним, крекчучи, почали виповзати із заметів інші. Дівчатка пішли й собі.

Зазвичай, йдучи із міста додому, молоді Стецюківни користувались іншим шляхом — битою дорогою. Їх пропускали загороджувальні пости, бо ж заводчанки мали при собі документи, що засвідчували їхню приналежність до міських мешканців. Цього разу добрі люди порадили після тижневої хурделиці, од якої дороги позамітало вщент, просуватись поближче до залізничних колій. Мовляв, потяги їздять часто, тому й дорога там розчищена, людьми більш протоптана і хлібобандити не так вештають, як на великому шляху.

Раптом котрийсь чоловік крикнув: «Збирайте швидко, зараз інший посуне». Висохлі на тріски люди, кістяки в обдертих кожухах, подались скопищем до крицевої колії. Там, ставши на коліна й звільнивши від хусток випнуті гострі вилиці, аби вільніше дихалось, почали, як ті курчата, видзьобувати-визбирувати червоними пальцями щось зі снігу. Людей валили до землі їхні важкі одежі, але вони не зважали на це й, лежачи навзнак, продовжували щось виколупувати з-під снігу.

— Це зерно! — здогадалась Наталя та чимдуж почимчикувала до насипу, до тієї тьми люду, що копошився там, як ті воші в занехаяній голові.

Біля залізничного полотна сірий від кіптяви поїздів сніг був побитий дрібненькими дірочками. Коли вставити палець у дірочку, розтопивши холодний сніг — дістаєшся до бурштинової зернини. Тут можна було знайти і овес, і жито, й пшеницю. Дрібки від мільйонних хлібозаготівель. Ті краплини, що лежали на вершечку вагонів, од тремтіння та двигтіння виривались із не щільно покритих велетенських чаш під час руху. Так, мабуть, виривалася б канарка із незамкненої клітки на волю. А як звільнилась від клітки, то, що із тією волею робити, й не знала б — і падала б каменем на землю.

Оксана зиркнула туди, де на рожевому небосхилі сходились в одній точці два ліси й куди хвилину тому пірнув поїзд. Взялась і собі збирати збіжжя. Люди роєм обсіли з обох боків невеликі насипи й з хворобливою завзятістю вискубували зернину за зерниною. Наталя ж не встигла взяти до рук жодного зернятка, вона навіть не змогла присісти. Стояла й дивилась на те, до чого довели її працелюбний народ. І хотілось їй, як тому поїзду, опинитись десь на тому кінці горизонту. І не тому, що туди повезли її врожай, а тому, що, здавалось, там існує якесь інше життя, якась інша, правдивіша й справедливіша реальність. Відчувала, як усе тіло починає двигтіти, гуде щось усередині. Подивилась собі під ноги. Побачила, що стоїть на крицевих смужках, і це вони передають її тілу тремтіння.

Дівчина дивиться праворуч і помічає, що десь далеко-далеко миготить щось ледь вловне, таке щось рухливе. Це рухливе щомиті збільшується, і от уже можна й обриси його розібрати. Це потяг. Інший потяг. Він невпинно насуває на увесь цей люд, і на Наталю, і на Оксану… і ось-ось перетне своїм потужним набитим черевом усіх… усіх.

— Потяг! — скрикнула Наталя й перебігла на інший бік колії, потягнувши за собою сестру.

Помчали, а у вухах свистить, гуде, й вітер розвіває верхні хустки. Але як там вони можуть мчати — понасипало снігу чи не по пояс. Бредуть, як можуть, швидко.

— Біжіть, бо стрілятимуть! — волають ззаду чоловіки, і чути, як той поїзд уже чахкає десь близенько.

Але волають не Стецюківнам, бо вони вже дістались просіки. Волають тим, хто вже потрапив під обстріл. Здалеку поодинокі постріли у дзвінкому січневому повітрі звучали якось весело й піднесено — ніби якісь хлопчиська грались там, за лісочком, і, стукаючи патичком по бляшанці, уявляли себе вояками. Але так здавалось лиш тим, хто не дивився назад, а вже біг уперед, з повними кишенями вологого зерна.

Кілька людей (і не втямиш, чи то жінки, чи чоловіки, діди чи діти, так на них накутано) не змогли примусити себе відійти в потрібну мить від небезпеки й продовжували рачкувати по снігу, розгрібаючи його тремтячими руками. Клали обличчя на той сніг, хапали ротами зерно й ніби не помічали, що їм у груди й спини в’їдаються смертоносні кольки… і що сніг під ними стає багряним, і що пальці вже не хочуть підкорюватись й, торкаючись віднайденої зернини, завмирають, дубіють. Стиснути маленьку насінину не вистачає сил… і часу… і життя. Очі скляніють, а на устах тремтять приліплені слиною зерна. За отаку дещицю та оддали цілісіньке життя!

Під прикриттям дерев чувся здавлений напівбожевільний сміх тих, хто повільно перебирав на долоні визбирану пшеницю. Цей сміх перемішувався з самотніми пострілами, стуком коліс та тихим плачем тих, чиїм знайомцям увірвався на цих роздобутках вік. До цієї звукової композиції доєднувалось важке дихання тих охлялих, котрих покинули сили і котрі скоріш за все не зможуть більше не те, що кинутись до колій, а й доповзти додому —