Читати книгу - "Зазирни у мої сни"

— Хочете?

— Ні, дякую.

— А малий?

— Будеш «Ментос»? — я запитав українською. Малюк підняв голівку та сторожко глянув на мене. Я пояснив: — Це така жувальна цукерка.

Хлопчак ледь помітно похитав головою. Далтон знизав плечима, вкинув до рота з півдесятка драже, ледь скривився, розжовуючи, й сказав:

— Ходімо, — та перед виходом із кабінету відсунув шухляду робочого стола, видобув непрозору пластикову теку та затиснув її під пахвою.

Ми спустилися на другий поверх. Енді Далтон, скориставшись електронним ключем, відімкнув широкі скляні двері та впустив мене й Тео до просторого коридора. Праворуч тягнулася низка вікон, що виходили на автомобільну стоянку та розкреслене вузькими газонами подвір’я. Ліворуч, рівномірно вздовж сліпучо-білої стіни розташувалися четверо дверей. На відміну від першого поверху двері були непрозорими, темнішого за стіни кольору, а замість магнітних замків мали звичайні ручки. У дальньому кінці, перед пожежним виходом, стояли темно-сірий кавовий автомат і кілька стільців. На лівій стіні я нарахував п’ять акуратних тьмяних півсферичних світильників.

— Ви не голодні? — обернувшись, запитав доктор Далтон.

— Повечеряли перед приїздом.

— Добре, — він підступив до других від входу дверей і, натиснувши на ручку, штовхнув їх від себе. — Тоді ласкаво прошу!

Переді мною постала невелика, проте затишна кімната. Холодні сіро-сині кольори коридора поступилися приємним пастельним тонам і м’якому, ніби відчутному на дотик освітленню.

— Трохи нагадує готельний номер, — немовби перепрошуючи, промовив Далтон, — але це краще, ніж якби вона скидалася на лікарняну палату, хіба ні? — чоловік награно розсміявся. — Ось тут, — він відсунув рухому стулку зліва від себе, — душ і туалет.

Ми з Тео пройшли хідник і спинилися перед поставленим перпендикулярно до правої стіни двоспальним ліжком. Воно перегороджувало кімнату навпіл. Майже всю стіну над ним займала блискуча темно-коричнева панель не менше ніж два з половиною метри завдовжки та півтора метри заввишки, що на три сантиметри виступала над обклеєною димчасто-жовтими шпалерами стіною. Справа й позаду височіла шафа коралового відтінку, з іншого боку від ліжка, попід лівою стіною, знаходився стіл на ніжках із нержавіючої сталі, під ним — пуфик, а під ногами м’яко стелився ворсистий килим ніжно-зеленого, неначе весняна трава, відтінку. Над столом висів LCD-телевізор, праворуч від нього — видовжене вертикальне дзеркало, а понад дзеркалом — плаский електронний годинник. Під затягнутим зеленкуватими шторами вікном притулився диван, а праворуч від нього в куток втискалася ще одна вузька шафа такого ж, як і диван, сніжно-білого кольору. Я зауважив витончену вазу із гладіолусами, поставлену між диваном і шафою, а також кілька елегантних торшерів. Утім, перше враження швидко минуло. Я тримав Теодора за руку й думав, що кімната лише здається затишною. Ні, на фото вона виглядала б найкращою спальнею у світі, а наживо враження псував непривітний запах нових меблів, свіжої фарби та незайманих, ще ні разу не праних тканин.

— У шафі, — Енді Далтон постукав пальцями лівої руки по шафі за моєю спиною, — іграшки та постільна білизна. Меллорі сказала, що ваш син фанатіє від «Ніндзяґо». Там є кілька конструкторів. Якщо знадобиться, ми дістанемо окреме ліжко для Теодора.

— У цьому немає потреби.

Біля узголів’я стояла тумбочка. Далтон поставив на неї миску із Mentos, відкрив течку, витягнув звідти невелику пластикову картку й простягнув мені.

— Це вам.

— Що це?

— Магнітний ключ. На першому поверсі, якраз під цією спальнею, розташовано кімнату для відпочинку. Там завжди є кава, чай, печиво, пластівці. Можете брати все, що бачите. На завтра на ранок я замовив вам сніданок. Яєчня з сосисками. Добре?

— Звісно.

— О’кей. Наступного разу замовите самі. Якщо раптом захочете залишитися, вам принесуть обід і вечерю. За бажанням вільні побути тут кілька днів. Лише попередьте, щоб не голодувати, — він передав магнітну картку. — Картку запрограмовано так, щоб не пускати вас туди, де перебувати не варто. Ви можете піднятися до мого кабінету, спуститися на перший поверх до лабораторій і кімнати відпочинку, а також вийти та зайти через основні двері. Маєте право заходити й виходити, коли заманеться, мені потрібно лише, щоб ви і ваш син тут заночували.

— А це що? — я показав рукою на темно-коричневу панель, у якій віддзеркалювалася моя постать.

— Однобічне вікно, — пояснив Енді Далтон.

— Як у кімнатах для допитів?

Далтон укинув до рота світло-блакитне драже:

— Якщо вам так подобається. За вікном — кімната для спостережень, де ми проведемо сьогоднішню ніч.

— Мені можна приєднатись?

— А чому ні? Після того як Теодор засне.

Він обійшов мене, зупинився з лівого боку лицем до вікна спостереження:

— Меллорі, ти мене чуєш?

Над правим верхнім кутом темної панелі спалахнула й одразу згасла крихітна червона лампочка. Я б і не помітив її, якби в ту мить не стежив за поглядом Далтона.

— Зайди сюди.

Через кілька секунд у хіднику постала Меллорі Хардисон. Доктор Далтон устромив течку під пахву та забрав миску з тумбочки.

— Ви не проти, якщо Меллорі залишиться з Теодором? Ми будемо поряд, та й крізь скло ви все бачитимете, — він раптом трохи стишив голос. — Просто, гадаю, не варто, щоб ваш малий знав про кімнату для спостережень.

Я легенько стиснув долоню Тео.

— Побудеш тут із Меллорі?

Малюк задер голівку — очі стали круглими, безмовно промовляючи «ні», — та вголос не заперечив. Я спробував його підкупити:

— У шафі знайдуться конструктори «Ніндзяґо».

В очах зблиснула цікавість.

— Відкривай, не соромся, починайте складати, а я за кілька хвилин приєднаюсь, — а тоді звернувся англійською до Меллорі: — Допоможіть йому з конструктором.

Посмішка ледь видимими зморшками розтеклася по вилицюватому обличчю білявки.

— Не переймайтеся, ми не будемо нудьгувати.

Енді Далтон вийшов у коридор, після чого, прочинивши переді мною двері, пропустив до кімнати для спостережень. Приміщення виявилося чи не втричі меншим за спальню. У правому, дальньому від входу куті громадилися кілька сталево-чорних, схожих на системні блоки ящиків із перемикачами та безліччю світлових індикаторів. Від ящиків відходили різнокольорові дроти, частина з яких зникала в стіні між коміркою та спальнею, а частина підіймалася до двох моніторів і ноутбука на столі. Монітор, той що ближче до входу, був велетенським — із діагоналлю не менше ніж 35 дюймів[61]. Справа від стола стояли два крісла — глибоке шкіряне та просте без билець. Ще один простий стільчик тулився в лівому дальньому куті. Коли я звик до півтемряви — під стелею висіли довгі лампи, проте їх було вимкнуто, працювали лише два настільні світильники, припасовані поміж дротами й моніторами на столі, — то зауважив, що стіни комірки вкрито дірчастим