Читати книгу - "Відьмак. Хрещення вогнем"

— Такі вже вони, оті друїди, — підтвердив Кагір. — У нас у Нільфгарді…

— Так я і відчував! — крикнув тріумфально Любисток. — У нас у Нільфгарді! Ще вчора, як я назвав тебе нільфгардцем, ти аж підстрибував, наче тебе шершень вжалив! Ти, Кагіре, може, врешті б визначився, хто ти є.

— Для вас, — стенув плечима Кагір, — я мушу бути нільфгардцем, нічого вас, як бачу, не переконає. Але ви ж знаєте, що в Імперії так звуть тільки корінних мешканців столиці і її найближчих околиць, що лежать над долиною Альби. Мій рід походить з Віковаро, тож…

— Стуліть писки! — скомандувала раптово й неґречно Мільва, яка їхала в авангарді.

Усі відразу замовкли й стримали коней, навчені вже, що то знак, що дівчина бачить, чує чи відчуває інстинктивно щось, що можна буде з’їсти, коли вдасться до того підібратися і втрапити стрілою. Мільва й справді приготувала лук, але із сідла не зіскочила. Тож ішлося не про полювання. Ґеральт обережно наблизився.

— Дим, — сказала та коротко.

— Не бачу.

— Носом потягни.

Нюх не підвів лучницю, хоча запах диму був ледь чутним. Також не міг то бути дим пожежі чи гарі. Дим той, констатував Ґеральт, пахнув мило. Йшов від вогнища, на якомусь щось пекли.

— Оминемо? — упівголоса запитала Мільва.

— Але кинемо спочатку оком, — відповів він, зійшовши з кобили й віддаючи вуздечку Любистку. — Буде добре знати, що саме ми оминули. І кого залишаємо за спиною. Ходімо зі мною. Решта нехай залишається у сідлах. Будьте уважними.

З хащів на краю лісу відкривався вид на розкидисту вирубку, на поставлені у рівні штабелів колоди. Тоненьке пасмо диму вставало саме поміж штабелів. Ґеральт дещо заспокоївся — скільки бачив погляд, нічого не рухалося, а поміж штабелями було замало місця, аби там сховалася якась більша група. Мільва також те помітила.

— Немає коней, — прошепотіла. — Це нє армія. Думається, лісоруби.

— Отак і мені здається. Але піду перевірити. Прикривай мене.

Коли він наблизився, обережно йдучи навприсядки поміж завалами колод, почув голоси. Підійшов ближче. І дуже здивувався. Але слух його не підвів.

— Півхлібця у серця!

— Мала купа у бубонцях!

— Гвинт!

— Приєднуюся. Віст! Кладіть на хід. Отже ж…

— Ха-ха-ха! Тільки нижні з малим! Під козиря потрапили! Ти спочатку всерешся по-справжньому, перш ніж купу складеш!

— Ще побачимо. Нижнього кладу. Що, взяв? Ех, Йазоне, зіграв ти, наче жопа качина!

— Чому ти даму не поклав, засранцю? Ех, взяти б кия…

Відьмак, може, й далі був би обережним — адже у гвинт могли грати хто завгодно, та й ім’я Йазон міг носити будь-хто. Але у підвищені голоси картярів вдерся раптом добре знаний йому хрипкий крик:

— Рррр… рва мать!

— Привіт, хлопчаки, — Ґеральт вийшов з-за штабелю. — Радий вас бачити. Особливо у повному складі і навіть із папугою.

— Ясна холера! — Золтан Хівай від здивування випустив карту, після чого скоренько скочив на ноги — так різко, що Фельдмаршал Дуда, що сидів у нього на плечі, затріпотів крилами і крикнув перелякано. — Відьмак, щоб мені багатим не стати! Чи ж це фатаморгана? Перціфалю, ти бачиш те саме, що і я?

Перціфаль Шуттенбах, Манро Брюї, Йазон Варда і Фіґґіс Мерлуззо обступили Ґеральта і сильно пом’яли йому правицю потисками. А коли з-за завалів колод з’явилася решта дружини, галаслива радість відповідно посилилася.

— Мільво! Регісе! — викрикував Золтан, стискаючи усіх. — Любисток, живий, хоча і з пов’язкою на голові! І що скажеш, віршомазе нещасний, на ту мелодраматичну банальність? Життя, виходить, то не поезія! І знаєш чому? Бо те не піддається критиці!

— А де, — роззирнувся Любисток, — Калеб Страттон?

Золтан і решта раптом замовкли й посерйознішали.

— Калеб, — сказав нарешті ґном, шморгнувши носом, — у землі під берізкою спить, далеко від його укоханих верхівок та гори Карбон. Як Чорні на нас над Іною налетіли, занадто повільно ногами він переступав, до лісу не добіг… Отримав по голові мечем, а як упав, то затикали його рогатинами. Ну, веселіше, ми вже його оплакали, годі вже. Краще б нам радіти. А ви, дивлюся, у комплекті з сум’яття в обозі вийшли. Та що там, навіть збільшена дружина, як бачу.

Кагір легенько схилив голову під уважним поглядом ґнома, але нічого не сказав.

— Ну, сідайте, — запросив Золтан. — Ми тут овечку печемо. Зустріли ми її пару днів тому, самотню і смутну, тож не дали ми їй злою смертю загинути, з голоду чи у вовчій пащі, зарізали милосердно й на страву переробляємо. Сідайте. А тебе, Регісе, я на хвильку відійти прошу. Ґеральте, дозволь і ти.

За штабелем сиділи дві жінки. Одна годувала груддю немовля, побачивши їх, відвернулася скромно. Трохи далі молода дівчина із рукою, перев’язаною не дуже чистими ганчірками, бавилася на піску із двома дітьми. Цю відьмак упізнав відразу, як тільки та підвела на нього затуманені, байдужі очі.

— Одв’язали ми її від возу, як той уже палав, — пояснив ґном. — Трохи бракувало, щобвона закінчила так, як хотів отой завзятий на неї жрець. Вогняне хрещення усе ж прийшло. Лизнуло її полум’я, припекло до живого м’яса. Ми перев’язали її, як зуміли, помазали салом. Але воно — до жопи дверці. Цирульнику, якби ти міг…

— Негайно.

Коли Регіс хотів розгорнути пов’язку, дівчина заскавчала, відсовуючись і заслоняючи обличчя здоровою рукою. Ґеральт наблизився, аби її притримати, але вампір стримав його жестом. Заглянув глибоко у безумні очі дівчини, і та відразу заспокоїлася, обм’якла. Голова її легенько схилилася на груди. Навіть не здригнулася, коли Регіс обережно відклеїв брудну ганчірку й помазав обпечену руку маззю, що гостро й дивно пахла.

Ґеральт відвернув голову, подивився на обох жінок, на двох дітей, потім на ґнома. Золтан відхаркнув.

— На баб і те двійко малоліток, — пояснив він упівголоса, — натрапили ми вже тут, в Анґрені. Загубилися вони, тікаючи, самі були, настрахані й голодні, ну то й пригорнули ми їх, опікуємося ними. Якось так вийшло.

— Якось так вийшло, — повторив Ґеральт, легенько посміхаючись. — Ти невиправний альтруїст, Золтане Хіваю.

—