Читати книгу - "Карта днів"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Це якось сумбурно, — відповіла Емма. — Але чому він так наголошує, у якій кімнаті зупинився?!
— Це ж найпростіший код. «Акровірш».
— Що? — запитав я.
— Прочитайте першу літеру кожного рядка. Що виходить?
Я скосив оком:
— П-Е-Т-Л-Я.
— Ой, моя ж ти мамусю, — запищала Бронвін, нахилившись уперед, щоби краще роздивитися.
— Він залишав тобі закодовані повідомлення, — підбив підсумок Мілард. — Добрий старий Ейб наглядає за тобою навіть із могили.
Украй здивований, я похитав головою, покрутив у руках оту поштову листівку-фотографію.
— Дякую, дідусю, — промовив я тихо.
— Але нам більш не треба залишатись у петлях, — обізвалась Емма. — Ми не ховаємося від порожняків, нам не загрожує передчасне старіння. Нам від петлі може бути більше неприємностей, ніж користі.
— Так, у петлях, буває, трапляються всякі химерні люди, — сказала Бронвін. — Але я не бажаю здаватись нетовариською — я просто хочу спати.
— Думаю, нам треба спробувати, — зауважив Мілард. — Нам треба дізнатись, де петля десять тисяч сорок чотири, і, може, хтось там знає.
Єнох зітхнув.
— І там є ліжко. Від спання в машині моя шия скоро трісне.
Я теж захотів відправитись до готелю, й оскільки таких охочих виявилася більшість, то ми так і зробили. Я хотів побувати там переважно через цікавість, а зокрема мені ще й подобалося відчувати, що я йду стопами свого дідуся. Тож ми проїхали весь Бруклін та перетнули гігантський дворівневий підвісний міст, що вів на острів Стетен-Айленд.
Не більше ніж хвилин за двадцять ми прибули на місце, до мотелю під назвою «Водоспад». Це була старезна двоповерхова будівля з номерами, які виходили на жваву вулицю, та зі знаком, який вихвалявся тим, що тут є «Телевізор у кожному номері!»
Ми ввійшли до реєстратури. За столиком, відкинувшись на спинку стільця, сидів довготелесий та незграбний на вигляд реєстратор, а на столику лежали його ноги. На ньому був товстий шерстяний светр, хоча на вулиці було спекотно. Ми попросили кімнату 203. Він відклав журнал, який читав перед цим, та став нас уважно розглядати.
— А навіщо вам ця кімната?
— Її нам дуже рекомендували, — відповів я.
Реєстратор зняв свої ноги зі столу.
— З якого ви клану?
— Пані Сапсан, — відповіла Бронвін.
— Ніколи про таке не чув.
— Тоді ні з якого.
— Напевне, ви нетутешні.
— Хіба це не готель? — запитала Емма. — Не місце, щоб заселяти людей, котрі не живуть поблизу?
— Послухайте, зазвичай ми здаємо номери тільки тим, хто належить до якогось клану, у нас майже немає вільних місць, але я роблю для вас виняток. Спершу ви повинні надати мені підтвердження ваших особистостей.
— Звісно. — Я почав діставати свій гаманець.
— Не так, — відказав він. — Я мав на увазі підтвердження.
— Гадаю, він мав на увазі підтвердження того, що ми дивні, — озвався Мілард. Він підняв візиткотримач на краю столу перед ним, покрутив ним у повітрі та поклав назад: — Це «невидимка», привіт!
— Годиться, — сказав реєстратор. — Якого типу номер ви бажаєте?
— Нам байдуже, — відповів Єнох, — ми просто хочемо спати.
Але реєстратор уже витягав із-під столу ламіновану папку. Він поклав її на стіл, розгорнув та почав перераховувати варіанти.
— Наразі в нас, звісно, є той стандартний номер, який ви просите, — хороший, та нічого вражаючого, — але чим ми дійсно знамениті, так це особливими приміщеннями, які ми пропонуємо нашим дивним гостям. У нас є номер для тих, на кого не діє гравітація. — Він знайшов у папці та показав нам фотографію усміхненої сім’ї, яка позувала в кімнаті, де всі меблі було прикручено до стелі. — «Літунам» він подобається. Тут вони можуть відпочивати, обідати, навіть спати з повним комфортом, без потреби застосовувати для цього важкий одяг або ремені.
Затим реєстратор показав нам знімок якоїсь дівчинки та вовка в ліжку, де обоє були в нічній білизні.
— Є номери, пристосовані для домашніх улюбленців, і там ми приймаємо дивних тварин більшості «національностей», якщо вони привчені жити в людському помешканні, не перевищують ваги в сто фунтів та мають дозвільні документи, які підтверджують, що вони не становлять небезпеки життю та здоров’ю людей.
Він перегорнув іще одну сторінку. На фотографії було щось схоже на гарно вмебльований підземний бункер.
— І в нас є спеціальний номер для наших… е-е… «вогненебезпечних» гостей, — і він кинув погляд на Емму, — щоб вони уві сні не спалили решту готелю.
Емма зробила ображений вигляд.
— Я ніколи не спалахую спонтанно. І в нас немає домашніх улюбленців, і ми не літаємо.
Але реєстратор не вгамовувався.
— У нас також є номер, заповнений чудовим суглинком — для гостей із корінням або частково мертвими…
— Нам не треба ніяких чудернацьких номерів! — різко обірвав його Єнох. — Досить звичайного!
— Як хочете, — реєстратор із ляском закрив свою папку. — Звичайний номер. Але ще кілька питань.
Коли реєстратор почав заповнювати бланк, Єнох застогнав.
— Для «курців» чи «некурців»?
— Ніхто з нас сигарет не курить, — відповіла Бронвін.
— Я не питав про сигарети. Чи випускає хтось із вас дим якоюсь частиною свого тіла?
— Ні.
— Для «некурців», — він поставив галочку у квадратику на бланку: — По одному чи по двоє?
— Ми б усі хотіли бути разом в одному номері, — мовив Мілард.
— Я цього не питав, — сказав реєстратор. — Чи хтось із вас має двійників? Допельгангерів, реплікантів, дзеркальних братів?[64] За кожного з них додаткова плата, а ще треба їхні документи з фотографіями.
— Ні, — відповів я.
Реєстратор поставив галочку.
— Скільки років плануєте тут бути?
— Скільки років?
— …плануєте тут бути?
— Лише одну ніч, — озвалась Емма.
— За це — додаткова плата, — промимрив він, ставлячи галочку, а потім підвів голову: — Прошу за мною.
І незграбною ходою він покинув свій кабінет. А ми пішли слідом за ним — по запиленому зовнішньому коридору, отруєному автомобільним шумом із вулиці, — поки не потрапили в якесь погано освітлене підсобне приміщення. Це був вхід у петлю. Я зрозумів це, коли зайшов, тому цього разу був готовий до поштовху. Коли ми
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Карта днів», після закриття браузера.