Читати книгу - "Мотря"

Кращої товаришки в тому поході він не бачить. Навпаки, здається йому, ніби сама доля вибрала Мотрю на те, щоб була його добрим генієм.

Може, та прегарна українська дівчина стане символом нової України…

В коминку огонь потух, зате місяць осріблив цілу кімнату ніби вона була дійсно зі срібла викута й відлита.

— Гарно, а все ж таки самому скучно!

І гетьманове серце задрижало молодечою тугою до того тепла, яке може внести в хату одна тільки гарна, добра і мудра жінка.

— Ніби сонце…

Почув хід Войнаровського, сів у своє крісло біля коминка, і ціла його стать прибрала знову свій звичайний, спокійний, зрівноважений, ніби безпечний, вигляд.

— Хто ж там такий? — спитав, вдивляючись в потухаючий жар огнища. Замість відповіді Войнаровський подав гетьманові брильянтовий обручик.

Гетьман узяв, глянув, підніс до огнища, ніби приглядаючися, чи правдивий, і сказав:

— Проси!

Войнаровський побіг.

Мазепа зірвався з місця. «Мотря? Тепер? Замість відповіді Кочубеїв — вона? В своїй власній особі? А це що знову за історія?»

Сто гадок перебігло по його мозку, сто питань і сто відповідей на них. Але з усіх залишилось остаточно тільки одно: «Мотря утікла від батьків». Це ж ясне!

Гетьман був певний, що вона втікла. Ніч, санки, візник і один тільки чура, — так Кочубеївна не їздить. Вона втікла від батьків до нього.

І Мазепа став уявляти собі усі ті причини, які могли спонукати дівчину до такого сміливого кроку, і всі ті наслідки, котрі цей крок міг потягнути за собою.

Війна з Кочубеями, короводи з церквою, обурення так званої «публічної опінії», себто старшинських кругів, не прихильних до нього, що тільки й ждуть, щоб знайти якусь нову пляму на нелюбому гетьмані. Може, й царя втягнуть туди?

Новий клопіт на стурбовану голову.

Але не такі клопоти мав Іван Мазепа і якось дав собі раду, — порадить собі й тепер. Та й варта того Мотря! Скільки варта тільки та одна свідомість, що вона з ним під тим самим дахом, що завтра сядуть разом до обіду, балакатимуть, в довгу вечірню годину співатимуть любих пісень і гратимуть на бандурі.

Завтра над Бахмачем засяє сонце.

А нині??.

Відчинилися і зачинилися двері.

Серед кімнати стояла росла дівчина в баранячім кожусі, обкручена великою селянською хусткою, так, що тільки двоє очей, ніби дві ясні зорі, дивляться на нього.

Гетьман встав і підійшов Мотрі настрічу.

— Мотре Василівна, невже це ви? Невже це дійсно ви, а не видиво моєї уяви, моєї туги за вами? — Обома рука взяв її за руки. — Які зимні, які студені мої дрібні ручки.

Цілував і розігрівав їх своїми.

— Лишіть, лишіть, Іване Степановичу, не годиться. Їй-Богу, не годиться! — Хвилювалася. Не могла знайти слів на привітання.

Не противилася, як гетьман розкручував хустку і здіймав з неї кожух.

— Який важкий, — казав, — який поганий і чути його негарно. Бідна Мотря їхала в такім кожусі!

— До вас, Іване Степановичу, — промовила насилу. Посадив її у крісло біля коминка і доложив дрівець.

— Щоб моїй несподіваній гості тепло було.

— Несподіваній, а може, й небажаній, — додала Мотря.

— Це вже тільки мені відомо. Мені і Господу Богу. Прикляк біля коминка і поправляв жар. Ніколи того сам не робив, але не хотів кликати прислуги, бо, може, прийдеться затримати в тайні тую дивну гостину.

— Лишіть, Іване Степановичу, це вже краще мені пристоїть, — просила Мотря.

Але гетьман навіть слухати не хотів.

— Ви тільки й світ трудилися до мене, а я не мав би власноручно домашнього огнища для вас розпалити, щоб моя Мотря огрілася при нім? Як же це! От, бачите, горить. Тепло. Правда, що тепло в Івана Мазепи?

— Так, тепло і гарно, — сказала, зітхаючи глибоко.

— Не простудилися?

— Не знаю. Може, трохи. Пройде. Гетьман глянув на неї.

— Позвольте мені свою руку. — Потримав. — У вас жар. Як можна було, Мотре Василівна, в такий мороз, некритими санками пускатисяі Не вважаєте ви на себе. А я того не хочу.

— Мусіла, Іване Степановичу… Я втікла від своїх батьків… Краще сказати… не від батьків… а з монастиря.

— Ви? З монастиря? Знаєте, чогось такого ніяк уявити собі не можу. Марія Магдалина Мазепина, ігуменя, — це розумію, а щоб Мотря Кочубеївна була черницею, — ні, ні, це ви жартуєте, Мотре!

— Не жартую, Іване Степановичу. Батьки, а властиво мати, післали мене в монастир, а я, замість туди, заїхала в Бахмач, до гетьмана.

Гетьман глянув на свою гостю, радісно якось, а заразом і турботно. Радувався, що вона тут, а турбувався, бо бачив ідо Мотря пережила багато, ослабла і чого доброго ще розхорується в нього.

— У гетьмана, значиться, у гостях черниця. От тобі як! — говорив, ніби жартуючи. — Але заки ви мені розкажете всю свою одіссею, я вам кажу подати грітого вина.

— Не треба, пане гетьмане, не турбуйтеся.

— Коби тільки турботи! — відповів і вийшов.

Йдучи до покоїв Войнаровського, обдумував план, що робити. Поки що прислузі не треба казати, хто такий приїхав, прямо далека родичка чи знайома, зубожіла шляхтянка з Поділля. Знатиме тільки Войнаровський і тітка Лідія, котрій віддасть гетьман Мотрю під опіку. Біля її спальні приладять постіль для Мотрі.

Тітку Лідію прохав гетьман загріти червоного вина з корінням і допильнувати, щоб тепло було в Мотриних покоях, кухареві сказав зготовити теплу вечерю для гості і подбати про її людей. Мотрин чура лишиться у нього, візника обдарують, і він поїде на ніч до заїздного дому, щоб люди не доміркувалися чого. Вартові мають мовчати, як звичайно. Це діло служби.

Мотря розглядалася по гетьманській кімнаті. Не могла погодитися з гадкою, що вона тут, а не в келії. Взагалі переживання двох останніх ночей були для неї, ніби глава з якогось фантастичного роману. Жар, котрий чимраз сильніше відчувала в тілі, ще більше відсував дійсність в країну уяви.

Невже ж це правда? Мотря в Бахмачі, у гетьмана? Що скаже мати? Весь двір догори ногами переверне, пекло батькові зробить!

Тітка Лідія, старенька жінка, з добрим, ласкавим обличчям і з живими, всміхненими очима, принесла вина заспокоювала Мотрю. «Ох, яка гарна. Боже мій, яка гарна панночка!» — приговорювала.

— Пий, дитино моя, пий, пташечко! Вирвали тебе, біди з рідного теплого гніздечка. Моя ти!

Видно, не дуже противилася тій незвичайній любовній пригоді. Може, подібні затямила, а може, й сама переживала за молодих літ. Чого то не бувало на нашій Україні!

Войнаровський не виходив, щоб не бентежити